Думав, що я так надсадно ригаю від контузії, але ні.
Просто після чергового бойового виходу подивився новини — виявляється, у нас усе добре і ми майже перемагаємо.
На моїх не митих кілька діб руках — кров поранених і «двохсотих»: вирвані щелепи, пробиті животи, рвані боки, посічені ноги й руки, не кажучи про кульові… Відморожені пальці ніг; руки, що вже не могли заряджати магазин; пучки не чули патрон.
Три доби без сну, на землі, без води — ми гризли лід з обрізаних пляшок. Адреналін дуже сушить. По нас працювало практично все, крім фосфору. Б’ють точно, професійно і кваліфіковано. Б’ють так, що ти не можеш навіть підповзти до «триста» і вони просто стікають кров’ю і швидко завмирають.
П*дори переорюють артилерією посадки, поля, роблять це методично, планово і зі знанням. Коли скинули з дронів, я бачив, наче в повільному кіно, що в окопі, за 2 метри від мене, вони займаються і вибухають. І я — живий, а два молоді хлопці, 21 і 23, хриплять під моїми ногами у по-східному чорній ночі. І ти вже нічого не можеш зробити. Нічого.
А перед виїздом ти говорив з ним про щось там, у них була хороша пацаняча бравада, сильний стрижень, я не чув, щоб вони колись на щось нарікали, і завжди лізли в саму серцевину… Їм би тільки жити починати…
І після відбитої атаки я власноруч витягував їх з окопу, поклав, і вони лежали з відкинутими головами біля незібраних соняхів, що завмерли з насінням всередині своїх лиць як метафора вбитої потенційності.
І голос керівника операції звучав чисто, рівно, без стрибків хвилювання: «Парні, позіцию нужно удєржать». Ти чув його і ставало на серці рівно — хтось там думає про тебе, ти не самотній у цій промерзлій навіки ямі, підтримує артою, коли вже несила витримувати.
Ти його ніколи не бачив, але після двіжу хотів підійти і познайомитись, і тільки… його рація замовкла — «200». Коли зрізали з нього шолом — яма в голові.
Ті, що говорять про покращення, просто не розуміють що кажуть. Зараз, коли я пишу це під крапельницею, дивлячись в облуплену стелю імпровізованого госпіталя, саме зараз, і зараз, і тепер когось тягнуть живого чи вже ні, прихиляються від прильоту чи до мозоля тиснуть на гашетку кулемета. Зараз!
Мені іноді просто хочеться лягти, покласти десь голову і почекати, коли «Вагнери» зайдуть сюди, подивитись, як молотитимуть у темних кутках цих дуболомних оптимістів.
Нині, як ніколи, слід бути уважним до війська, до його запитів, бо в багатьох втома наклалась на втому, і так багато разів. Вона вже стала твоєю сестрою, треба сконцентруватися ВИКЛЮЧНО на перемозі, не розслаблятися і пхнути до крайнього.
Зараз тут — м’ясорубка, і це не метафора. Наче 10-тий раунд у боксі: перемогу забере витривалий, але вся команда має працювати на це. Цим хлопцям не потрібно розповідати про патріотизм і дух нації, бо вони і є втіленням цього, ще можуть і позичити, в кого малувато.
Їм не треба відчіпного «Тримайтеся» чи «Молимося за вас». Треба антидронові пушки, мавіки, машини, всі інструменти, якими можна двохсотити.
Цей допис (sic!) не є проханням про допомогу: хочу, щоб ви розуміли, що нема перекосу в перемогу, є дике, осатаніле і люте рубалово, де вже ніхто ні на що не зважає, а годує війну жирною смертю.
Vae victis — «Горе переможеним». Пам’ятайте це!!!
Богдан, Донецька область