Жінка в рожевій куртці намагається випхати на пандус підземного переходу дитячий візок. Ранок. Година-пік. Колеса завертаються, візок не їде, жінка мало не плаче. Щойно прийшов трамвай, перехід вирує. Жінка й візок миттєво стають перешкодою на шляху всіх, хто в перерві, поки ще є світло, але немає тривоги, намагається дістатися до роботи.

— Я допоможу, — не питаю, а кажу.

— Він не їде, — вона здмухує з розпашілого обличчя пасмо. Колеса справді десь на міліметр не потрапляють у рейки пандуса.

— Але я тут піднімалася на тому тижні, — каже розгублено.

Ми вирішуємо нести. Впрягаємося, як дві мурашки. І застрягаємо на третій сходинці. Тепер ми небезпечно балансуємо утрьох — візок, жінка і я — на сходах переходу. Нас бурхливо обтікає натовп. Мені спиною стікає піт. Їй біжать щоками сльози. Він з’являється нізвідки.

— Тримай, — каже. І кидає мені до ніг важкий армійський рюкзак. Я стою і дивлюся, як він бере візок обома руками й легко біжить із ним сходами вгору. Хлопчина у військовій формі. Жінка в рожевій куртці біжить за ним, угору. А він уже мчить назад, униз, до мене, по рюкзак. Ми піднімаємось.

Хочете кави? — несподівано питає жінка. І дістає із сумки на візку термокружку.

— Ні, дякую, на маршрутку вже запізнююся. Додому їду, — щасливо усміхається й закидає на спину рюкзак, — відпустку дали.

Він іде. А ми втрьох — жінка, візок і я — і досі стоїмо у всіх на дорозі. Нас так само обтікає з усіх боків ранковий натовп. І раптом я розумію, що не знаю, як його звати.

— Як Вас звати? — кричу. Він обертається, кричить у відповідь:

— Рома! — махає рукою на прощання й біжить у натовп. І тут жінка зривається з місця за ним услід:

— Із кружкою, із кружкою візьміть каву!

Але він уже розчиняється в натовпі. Вона, захекана, повертається ні з чим. І каже:

— Не повіриш, але його теж звуть Рома, — і киває у бік сина, який весь цей час преспокійно спить і візочку.

Удачі тобі, Ромо! Роману великому і Ромчику маленькому.

Аліна, Київ