Я думала, що не буду нічого писати. Не зможу. Але сьогодні випадково передивилася публікацію колег із «Громадського радіо» про те, як вони згадують перші години 24-го лютого. І мене прорвало.

Читаю, як багато з них складали речі, і згадую, що я теж складала. Ретельно перебрала дитячі, думала, чи брати на весну й літо… Складала, прекрасно розуміючи, що я нікуди не поїду. Ні 24-го, ні 25-го… Тому що тоді було дещо важливіше за власну безпеку — відповідальність перед людьми. Таких, як я, було багато, а може, — і не багато, я не знаю.

Наступні чотири місяці були як у тумані. Надія, що не дійдуть до нас; тваринний страх, коли все ж таки дійшли. «ДНР», росіяни, росгвардія: в балаклавах і такі, що не ховали обличчя, — орки вдень і вночі, безкінечні обличчя.

Вони постійно приїжджали, заглядали в очі, хотіли побачити в них те, що відповідало їхнім очікуванням. Сьогодні задобрювали, завтра — забирали, погрожували арештом. І все дивилися в очі, уважно, граючи в руках автоматом.
Один навіть гранату кинув у кабінеті: йому було весело глянути на мою реакцію. Її не було.

«Товарищ гранату зловив». Сказав, що я — наркоманка)) Може, так і було. Я не знаю.

Не відчувала нічого. Лише тваринний страх. Було лише одне завдання — щоб ніхто не побачив той страх. Щоб ВОНИ його не побачили й не відчули. А вони шукали мій страх. Може, він їх підживлює?

26-го червня був мій другий день народження, коли моїх дітей посадили в машину і сказали, що вивезуть нас «на передок», щоб «укри» розстріляли. Або вони. Бо ще й самі не визначилися. І навіть тоді вони не побачили мого страху. Я хотіла плакати — не змогла.

Старший із них сказав своїм: «Пасматрітє на нєйо, у нєйо даже рукі нє дражат. Нєт сльоз. Ана — падгатовлєнний баєц украінскава ДРГ».

Знали б вони, що зі мною так ніхто й не зв’язався, не пояснив, що робити. Ми залишилися самі. І самі вирішували всі гуманітарні питання.

А на Херсонщині живуть герої. Ті, що підіймали високовольтні лінії без техніки, під обстрілами. Ті, що возили нам ліки «собачими стежками» або напролом через блокпости орків, ризикуючи своїми життями. Ті, що доставляли продукти і хліб, ризикуючи не повернутися. Ті, кого забирали, били, тримали в ув’язненні, але вони виходили і все одно не корилися.

Я обов’язково всіх назву, коли все закінчиться. Я обов’язково повернуся, щоб вписати їхні імена в історію нашої громади. Мої безстрашні, незламні люди Херсонщини. Ці чотири місяці пекла варті були того, щоб бути поруч із вами. Варті були того, щоб зрозуміти, як я люблю свою роботу — жити заради таких, як ви. Ми ще зустрінемося і, можливо, колись навіть не будемо здригатися від гучних звуків. Колись…

А зараз — порожнеча… і велике почуття гордості за свою країну. Вона — незламна. Значить, незламною буду і я.

Алла, Херсон