Повернення додому.
⠀
Схоже, це для мене найскладніший текст. Описати не перші дні війни, не евакуацію під обстрілом, не проживання звірств, що вилазять на поверхню, не життя вдалині чи щомиті тягнучий, ниючий біль «додому». Увесь цей час ти продовжуєш падати — у довге, довге й нескінченне пекло.
⠀
Але повернення додому — це заповітне дно. Гостре, всіяне уламками дно. Нарешті ти б'єшся, на максимальній швидкості падіння, обличчям… об свою реальність.
⠀
Після звільнення Бучі я вже мала фото, як там усередині будинку. Я не їхала в невідомість. Але коли ти туди заходиш… Ти й щаслива, бо твій рідний є, живий, побитий і змучений, але живий. А якоїсь миті зі звалища речей піднімаєш листівку, і тебе згинає навпіл, і ти всередині кричиш. Від шматка паперу, який колись тобі підписали з любов’ю.
⠀
Усе, що для тебе про вибір і любов, вивернуто… Усе в бруді й пилюці, щось порвано… На паперах, які не викинеш, сліди черевиків. Які потім витираєш. Перед тобою купа книжок і паперів — і кожну треба взяти й витерти. Ти прибираєш один квадратний метр і берешся за інший, а в цей час перший знову стає брудним. Ти в нестямі дивишся на це все й не розумієш — як?! Але ковтаєш пил з язика і просто продовжуєш.
⠀
Я прибирала сім днів. Тільки на четвертий безладдя стало контрольованим. І це не просто прибирання, тому що ще потрібно знайти, чим прибирати. У твоєму домі, як і в житті, немає нічого зрозумілого раніше.
⠀
Викликати професійне прибирання не можна було. Можна, та не мені. Мій простір — це я. Викликати прибиральників для мене було те саме, що викликати професіоналів і сказати: «Там мій улюблений, після аварії, зробіть так, щоб як раніше, або замажте що неможливо виправити, але щоб не впадало в око, а то мені бачити його таким і любити далі якось тяжко…» А може, взагалі змінити улюбленого? Забрати речі й орендувати іншу квартиру, адже в цього улюбленого шрами — і зовні, і всередині.
⠀
Мій простір живий. Я любила його, воно любило мене. Ми допомагали й взаємонаповнювалися. Прибирати — це подивитися на свого улюбленого, побачити кожну подряпину, кожну рану, визнати весь його біль і бути поряд. Знаходити нові рани, не відвертатися, промивати їх і бинтувати, знову промивати й бинтувати. Мити кожен сантиметр, не заплющуючи очей на каліцтво, немов гладити й цілувати, примовляючи, що все буде добре. Обов’язково буде добре.
⠀
Першого вечора після дня роботи на завалах я сіла на балконі — єдиний чистий і вільний простір. У стані «упоротої лисиці». Прибирала, плакала, а потім втикала на сосни, нервово курила, і знову збирала себе докупи, і знову розгрібала.
⠀
Перше дивовижне усвідомлення — 70 днів далеко від дому пройшли в якійсь тимчасовій петлі, паралельній реальності. Там начебто було життя, були і печалі, і радості. Але коли входиш у будинок, то здається, що пішов учора. І нічого іншого у твоєму житті не було, а було уві сні.
⠀
Друге і найважливіше усвідомлення — рідні стіни лікують. Тут завал, перерито, не працюють ліфти, немає бензину, питання з продуктами, але коли дивишся на свої сосни, на свої стіни, на вулиці… з’являються сили. Ти почуваєшся нарешті живою.

Анна, Буча

Переклад з російської