За квартал від моєї мами на Оболоні був обстріл будинку. Він на фото. З мамою все ок. Свекруха теж у відносному порядку — там уже обжитий погріб із картоплею та закрутками.
Фото: ДСНС України
Ми вчетверте змінили місце проживання на Західній Україні. Життя вміщається в кілька сумок. На дітях — чуже взуття, у нас візок із центру гуманітарної допомоги, моя фірмова куртка, яку купила в листопаді, має жахливий вигляд.
Молодший син, якому 1,5 роки, за цей час вивчив слова «бам» «бабах», «бубух» і вміє завивати, як сирена цивільного захисту.
Останній тиждень я співаю дітям «Як тебе не любити, Києве мій» як колискову і ковтаю сльози.
Близькі друзі позавчора вирвались із окупації за Ворзелем. Розповідали страшні речі. Знайомі з Харкова, Херсона, Ірпеня, Маріуполя, Сумщини, Білої Церкви та багатьох інших міст… періодична перекличка. Не всі відповідають…
Мені щодня страшно. Я щодня ненавиджу. Щодня несамовито вірю в українську армію. Щодня дякую Богу за відповіді від близьких у месенджерах. Щодня боюся засинати, а зранку боюся читати новини.
Я не можу гратися з дітьми, не взаємодію з ними емоційно. Вони виривають силою з мене хоч якісь реакції. Ми сваримося, потім миримося і розмовляємо.
Зосередитись на мінімумі: нагодувати, вкласти, погуляти, перевірити стрічку новин, обійняти дітей, чоловіка і подзвонити мамам. І вірити, вірити, вірити.
В квартале от моей мамы на Оболони был обстрел дома. Дом на фото. С мамой всё ок.
Свекровь тоже в относительном порядке, там уже обжитый погреб с картошкой и соленьями.
Мы в четвёртый раз поменяли место жительства на Западной. Жизнь помещается в несколько сумок. На детях чужая обувь, у нас коляска из центра гуманитарной помощи, моя фирменная куртка, купленная в ноябре, выглядит ужасно.
Младший сын, которому 1,5 года, за это время выучил слова «бам» «бабах», «бубух» и умеет завывать как сирена гражданской обороны. Последнюю неделю пою детям как колыбельную «Як тебе не любити Києве мій» и глотаю слёзы.
Близкие друзья позавчера вырвались из оккупации за Ворзелем. Рассказывали страшные вещи. Знакомые из Харькова, Херсона, Ирпеня, Мариуполя, Сумщины, Белой Церкви и многих других городов… периодическая перекличка. Не все отвечают…
Мне каждый день страшно. Я каждый день ненавижу. Каждый день неистово верю в украинскую армию. Каждый день благодарю Бога за ответы от близких в мессенджерах. Каждый день боюсь засыпать, а утром боюсь читать новости. Я не могу играть с детьми, не взаимодействую с ними эмоционально. Они вырывают силой из меня хоть какие-то реакции. Мы ссоримся, потом миримся и разговариваем.
Сосредоточится на минимуме — накормить, уложить, погулять, проверить новостную ленту, обнять детей и мужа, позвонить мамам. И верить, верить, верить.
Співати пісні та плакати під час співу, бо просто плакати не виходить. «А ми тую славну Україну розвеселимо!», «Щоб наша доля нас не цуралась!», «запануєм і ми, браття, у своїй сторонці» та ще багато інших рядків відгукуються в серці. Співаю, мугикаю під ніс, вчу дітей новим пісням. Це моя терапія.
Хороша подруга сказала, що не варто бажати смерті іншим людям. Як після побаченого та почутого від близьких можна з розумінням ставитися до геополітичних ігор імперії? Після 2014 року я ще вірила що можна поговорити, їздила в Росію і говорила, розказувала, пояснювала. Зараз моя ненависть кипить в мені, хочеться порізати вени та злити свою російську кров, що дісталася від родичів. Хоча на нашій землі вбивають людей, помирають та попадають в полон не тільки росіяни за кров’ю. Тому питання, мабуть, в імперському шовінізмі, а не в етнічній приналежності. Не знаю… я подумаю потім над цим потім. Не зараз.
А зараз вкотре помолюся за рідну Оболонь, «перлину чисту, озер намисто», за близьких людей у місті та щоб всі орки повиздихали й пішли з нашої землі.
А ви як, мої хороші? Напишіть, будь-ласка, що відчуваєте ви.
