Це був перший день з 24 лютого, коли я не почала ранок з телеграм-каналів «Хуевый Харьков» і «Хуевый ХТЗ». Тому, що я була там, приїхала, нарешті побачила на власні очі. Удома, на ХТЗ, живе тато.

Він не дуже часто ходить в бомбосховище, хоча воно класне і просто в парадному — там є вентиляція, питна й технічна вода, можливість вибратися при завалі, і ще стоїть настільний футбол. Це справжнє бомбосховище із стінами завширшки в пів метра — коли тато був малим, там на стінах висіли протигази та інструкції. Наш будинок — то «сталінка», він побудований після попередньої війни, тоді всі боялися ядерного удару.

Ще на районі багато «американок». Це будинки, дуже схожі на «сталінки», але будувалися до війни, усі були ще не лякані, тому там ніяких сховищ немає.

Ще в нас на районі є будинки «титаніки», це типу довгі такі гуртожитки, ще є будинок «водорозділ», і ще є крутезний, величезний будинок номер 20 по вулиці Миру. Колись там жив весь пафос заводу ХТЗ. У цьому будинку аж дві (!) арки, тому я з дитинства знала, шо там живуть крутіші люди за нас — у нашому будинку лише одна арка.

На ХТЗ є ще старі дивні та смішні дитсадки, тим будівлям майже по сто років, і крізь вікна можна побачити тогочасний експеримент. Там між поверхами замість сходів пологі кругові спуски, що займають величезний простір, але так можна запобігти травмам у малих діточок. Ще по району багато видно високих башт — я все життя думала, шо вони водонапірні, а виявилося, що вони зі старих котельних. І ще видно багато вентиляційних «грибочків» — там сховища.

За останні десятки років тут змінилось наступне: поремонтували бульвар і фонтани, перейменували всі вулиці на зразок «2-ї П’ятирічки», «17-го Партз'їзду» і «Фрунзе» на сучасний манер, відкрили великий супермаркет. А червоний трактор, моє дитяче кохання, перефарбували і перемістили у молодий парк.

У той парк влучив снаряд і вбив людей, тато новин не читає, це йому розповіли сусіди, що саме їхали повз, бачили «швидкі» й накриті тіла. Сусіди спішили в наше сховище, тому що в той особливий день простріляли весь район, і постійно летіло і не зупинялось.

Тато вже сидів у бомбосховищі, а за пів години до цього йому довелося повалятися на сходах у бібліотеку (у нашому домі на 1 поверсі), бо в сусідній двір — через дорогу, там стоять контейнери для сміття й гаражі - прилетіло щось величезне, а він саме повертався додому.

Каже: «Ти не можеш повірити, шо 2−3 секунди можуть бути такими довгими, поки там лежиш, а воно б‘є». Гаражі потім горіли, пожежники приїздили двічі. Тепер гаражі блищать новими нарядними дахами. Збоку все постріляне-порепане, зате дахи просто нулячі.

Зараз по всьому ХТЗ таких дахів безліч — блищать на сонці, як дурні. Знаєте, 1,5 роки тому в Києві в домі навпроти мене була пожежа на даху, і там усе вигоріло. Той дах ремонтували майже рік, писали петиції Кличку, оце все. А в Харкові це зробили блискавично. Тато каже, що комунальники цього року просто боги, роблять таке, шо на голову не налазить. Бомблять постійно, а електрика є. А вода є. І чисто.

Знаєте, вся ця милота старого спального району аж виблискує - повсюди дерева величезні, кущі різного розміру, трава то висока, то підстрижена, ростуть то чорнобривці, то мальви, усі з песиками гуляють, і купа майданчиків для тренувань і лавочки. І всього такого зеленого так багато, шо наче кожний крок тобі нову картину відкриває. Оця безмежна неосяжність ХТЗ мене завжди бентежила, особливо коли я мала була, бо ніколи не бачиш далі 10 метрів, а там чи дерево чи кущ, чи дитячий майданчик, чи п‘яний валяється, чи ексгібіціоніст сховався. Усяке було.

Але я до чого — цей район не змінювався відтоді, як його було побудовано, з якого біса по ньому гатить русня? Якими б старими в них не були мапи, вони показують те, шо є: ХТЗ — це спальний район. Старий, херовий, зі своєю в’язницею, базаром і церквою та зі своєю дурною славою.

Коли в нас поремонтували бульвар з парком і з фонтанами, то казали, що це все заради того, аби бидло з ХТЗ по місту не роз'їжджалося. А в перші роки, як я в Київ приїхала, то коли тут знайомилася з харків‘янами й казала, що я з ХТЗ, то мені завжди відповідали: «О, а я там був, мене там били».

Так от, це звичайний поганий район. То чому зараз на мене порожніми вибитими очима дивляться вікна красивого (реально красивого) РАГСу? Шо не так зробила музична школа номер 8? Чим не догодив один з «титаніків»? Чим винен парк і люди в ньому? Нащо вони розхерячили ветеринарку? Вони ж знають, шо там ні-чо-го не-ма, то чому?

А ще папа сьогодні мені показав могилу — я в житті не бачила її, от жодного разу, клянусь, хоч це по дорозі на базар.

Так от, а там братська могила і маленький постамент з мармуру з прізвищами. Прямо в дворі. Тато сказав, що коли був малий, то одного разу бачив таку картину — повз двір ішов чоловік, побачив могилу, раптом зупинився, віддав честь могилі й пройшов повз стройовим кроком. А навколо нікого не було, тобто він це зробив саме для тих мертвих воєнних. І папа оцей момент шани запам‘ятав.

Так от, я бажаю від усієї своєї душі, щоб кожного разу, коли хтось побачить могили тих росіян, що з 2014-го нелегально перетнули кордон України, щоб на їхні могили плювали.

Щоб усі вони здохли ганебною, гнилою смертю. Щоб усі ті, хто не здохнув від вибухів і куль, повернулися додому без рук і без ніг, і щоб батьки стидалися своїх інвалідів і бажали їм скоріше вмерти вже, щоб не ганьбили.

І щоб вони всі дохли від болю й від злиднів.

А коли вмруть — а я ж можу вірити в потойбічне, так? Так от, а коли вмруть, хай щоночі до них приходять козаки-характерники із Савур-могили, хай щоночі ці характерники виривають їхні кишки й повільно накручують на свої зітлівші нігті, видавлюють їм очі й ріжуть на малюсінькі шматочки.

І так щоночі.

Без кінця.

Вічність.

Анна-Євгенія, Харків-Київ