• Номер запису / Number of record: 333-05-03
  • Автор(-ка) / Author: Антон
  • Дата запису / Date of record: 31 Травня, 2023
  • Регіон / Region: Донецька область

Соледар. Пряма мова. Художник:

«На початку лютого ми отримали наказ відбити одне село поруч із Соледаром. У мене було абсолютно чітке розуміння, що я йду в один кінець. Я помолився, поцілував хрест і пішов у невідомість. Від страху аж трусило, але я зібрав усі сили в кулак. Сонце сідало рано. Часу було мало.

Розвідка сказала, що на позиціях, які ми мали зайняти, — чисто. Однак там ми наштовхнулися на росіян, яких закидали гранатами.

Стемніло. Ми почули, як метрах у п’ятнадцяти від нас ішли троє росіян, які голосно говорили: «Адеса!». Це було їхнє слово-пароль, за яким вони ідентифікували своїх. Вони просто розгубилися в темряві. Коли наблизилися до нас, то ми прицілилися і крикнули: «Здавайтесь!». Вони відмовилися. Почався бій. У результаті ми розстріляли двох росіян, а третій кинув зброю і побіг на нас із ножем. Один із наших його акуратно поклав, вистріливши в плече. Він упав, ми його зв’язали й надали першу допомогу.

То був зек, якому запропонували два варіанти: або сидіти за ґратами ще багато-багато років, або відбути свій строк на фронті в Донецькій області, отримуючи щомісяця по 30 тис. рублів ($ 400). Тому він став до лав ПВК «Вагнер». Він встиг пробути на фронті буквально кілька днів.

Уночі росіяни почали контрнаступ. Ми захопили російську рацію і через неї чули повідомлення: «Пака прістрєлівайтєсь желєзякай, а звєрьок пад'єдєт папозже». Це означало, що поки по нас працює міномет, а пізніше під'їде танк.

Росіяни нас активно засипали снарядами. Наша позиція була облаштована за чотирма хатами. За три години обстрілів на місці хат залишалися просто воронки, по коліно завглибшки. Одному з побратимів уламками сильно посікло ноги. Він був у шоковому стані. Тому не впав, а побіг. І якщо всі бігли назад — подалі від обстрілу, то він чомусь навпаки — побіг назустріч ворогові. Я йому крикнув: «Дурню, ти куди?! Назад!». А він добіг до якогось окопу попереду, впав туди й почав кричати: «Мені болить!». Я підбіг до нього, нахилився, щоб витягти, і в цей момент у кількох метрах від мене розірвався снаряд. Мене оглушило настільки, що я погано пам’ятаю, що було після цього. Тільки окремі картинки залишилися в пам’яті: що я повзу, що продираюся через якісь кущі, що падаю, що хтось мені щось говорить. Через день мені стало легше. А того хлопця на наступну ніч, коли стало трохи тихіше, витягли інші побратими. Проте на той момент він уже помер від втрати крові.

Під час одного з обстрілів я патрулював в окопі. У двох метрах від мене стояв інший мій побратим. Несподівано між нами пролетів снаряд танка. Я був у шапці та шоломі, проте відчув, як після цього запекло вухо. Майже як опік. Просто дивом той снаряд не розірвався, а відрикошетив від бруствера й полетів далі. Він упав десь далеко позаду і не розірвався. Під час наступних обстрілів нам уже так не щастило.

Якось перед нами впала міна. Мене відкинуло вибуховою хвилею. А йому уламком зрізало частину голови разом із мозком. Після цього він ще певний час дихав. Я намагався надати йому медичну допомогу. Але марно. Невдовзі він помер у мене на руках.

Я зірвав ковдру, яка висіла на вході в бліндаж і поклав на неї тіло загиблого. Щоб його винести, треба було пройти спочатку поле, яке обстрілювали, а потім ще й переправу. Тіло було важке. Ми не спали й не їли кілька днів, тож не ставало сил його нести вчотирьох.

Десь у сусідніх хатах ми знайшли дитячий візок, на якому довезли його до переправи. «Переправою» звалися просто дошки, що лежали трохи вище рівня води. Вони прогиналися під нашою вагою і берці повністю йшли під воду. Коли ми тягли тіло через переправу, то воно вирвалося з рук і впало у воду. Один боєць стрибнув у крижану річку, яка була йому десь по пояс, і підхопив тіло. Так ми потихеньку винесли його на інший берег, а там нам уже допомогли інші хлопці.

Потім я заліз у нашу бронемашину. Там мені хтось щось почав кричати. Але я не чув. Так я й зрозумів, що втратив слух. Згодом у мене діагностували сильну контузію і кілька днів тримали в лікарні. Я щовечора приймав по дві пігулки снодійного. Без нього заснути було просто нереально.

А коли засинав, то мені постійно снився один і той самий сон — штурм цього села. Я бачив у сні всі ці події, про які щойно розповів. А коли просинався, то помічав, що руки в мене стоять так, немов тримають автомат".

P. S. Невдовзі Художник знову працював на позиціях, де облаштовував укріплення. Там він загинув у ході мінометного обстрілу.

Антон, Донецька область

Ред.: Інна Данилюк