Зранку подзвонила знайома. Привітала зі святом. Наговорила тонну приємних, але перебільшених прикметників типу найсміливіші, найсильніші й таке інше. Та сказала: «Пообіцяй мені, що ми зустрінемо перемогу разом». А я згадую жіночку на блок-посту…
Ми переїжджали з одного місця після завдання на інше. Вже було темно. Біля блок-поста черга з авто. Ми їдемо без черги. Бачимо десь далі, десь на лінії зіткнення небо палає білим сяйвом. «Знову підари фосфором хуячать», — каже мій побратим.
На самому блок-пості якийсь кіпіш. Якась жіночка в істериці. Караульні її не пропускають. Вона кричить, стогне, кидається. Виходимо з авто. Починаємо розуміти, що там де все світиться білим, там залишився її син. Він там один. Йому 8 років. А вона виїхала на пару годин в пошуках аптеки. Бо в дитини астма. Закінчується аерозоль.
Я розумію військового, що не пускає її туди. Бо зараз там все палає під температурою 2500 градусів. Якщо хлопчик сховався, то має шанс вижити. У неї не буде того шансу, якщо вона поїде. Та й не доїде. Бо колеса прогорять вмить.
Але я розумію й цю жіночку. Я б теж не міг стояти, дивитись і чекати, коли там, можливо, моя дитина отримує жахливі опіки. Бо навіть потрапивши на тіло, фосфор продовжує розжарювати все навколо, допоки не згорить.
Врятувати людину, на котру впав фосфор, цілком можливо. Головне припинити взаємодію фосфору з киснем і з тілом. У першому випадку вологі ганчірки або вода. У другому випадку ми виколупуємо ножем з тіла залишки фосфору. Бо дістати руками нереально — дуже гаряче. Але чи знає це все звичайна цивільна людина?! Чи зможе тендітна жіночка утримувати свою дитину, котрій дуже боляче, та колупатися в її ранах?!
Я подивився на своїх хлопців. Вони кивнули мені. Ми зв’язалися з командиром та попередили про затримку в дорозі десь на годину. Жіночка благала: «Пообіцяйте мені, що врятуєте мою дитинку». А я не можу. Я не можу. Як взагалі на війні можна давати такі обіцянки! Аби от'їбалися?! То я відповів: «Я не можу цього обіцяти. Але ми життя віддамо, рятуючи його». І ми поїхали ближче до населеного пункту, що «казково» горів білим сяйвом.
Якщо відверто, не знаю, чи сталося б все так само, якби жіночка поводила себе якось більш стримано, більш виховано. Чи став би я ризикувати заради того, хто сам не готовий на це?! Хто приймає удари долі, а не б'ється у відповідь. Не знаю. Якщо буде такий випадок, дізнаюся.
Хлопчика ми вивезли. Йому пощастило, на відміну від деяких місцевих. Він не постраждав. Але їхня хата згоріла. Як і багато інших. Затрималися ми в дорозі більше, ніж на годину. За що отримали піздюлєй від командира. Але ворог на своїх позиціях нас почекає. А от жіночку з дитиною треба було вивезти кудись хоча б переночувати. Так до чого це я…
Ні, ми не безсмертні та не безстрашні. Несподіваний вибух нас теж лякає. Можливість загинути теж мотивує боротися за своє життя. Але ми тут тому, що поруч ті, хто разом з тобою піде в саме пекло, щоб дати чорту копняка та повернутися живими. Ми тут, тому що в кожного з нас є знайомі та друзі, котрим ми не можемо пообіцяти зустрінути перемогу разом. Але ми життя віддамо за це. Дякую вам.
Данило, Донецька область