Київський вокзал 1 березня вщент набитий людьми. Оголошують наш потяг і натовп шалено кидається до нього.
На пероні — автоматники. Батьки гублять хлопчика, кричать у паніці. Автоматники шукають дитину, що, закривши голову руками, ридає, впавши на асфальт. Я вперто прямую до третього вагона, стискаючи квитки. Квитки не працюють, ми маємо будь-що прорватися до входу у потяг. Біля найближчих дверей до потяга — сутичка: автоматники не дозволяють зайти до вагона чоловікам, а ті з усіх сил пручаються.
«Лише жінки, діти й старі люди», — волають солдати. Я показую свою найменшу доньку й автоматники відтручують натовп, дозволяючи нам пройти, старші доньки йдуть за нами, я кричу, щоб не розділяли сім'ю, дозволили й підліткам сісти в потяг. Солдати допомагають, підсаджують дівчат у набитий ущерть вагон. Марія і Саша заскакують останніми.
Мені вдається покласти двох доньок на верхню полицю купе, зі старшою донькою мерзнемо, стоячи в тамбурі. Але нарешті їдемо. Замість 6 годин з Києва до Львова потяг прямує 9. Ми перечікуємо бомбардування Житомира, що на половині шляху до нашої мети.
Опівнічний Львів забитий біженцями. Волонтери годують гарячою їжею, пропонують чай і каву. У мене є адреса друзів, але зараз уже комендантська година, на автомобілі нас забрати не можуть. Сподіваюся на чудо і волонтерів. І чудо стається. Волонтер, що вже падає з ніг після доби допомоги біженцям на вокзалі, бере нас у своє авто з розрізнювальними знаками волонтерів і везе у центральну, середньовічну частину міста.
Стукаємо у вікно наших друзів. У двокімнатній квартирі, якій уже понад 600 років, вже є 4 чоловіків. Усі потіснилися і виділили нам цілу кімнату. П'ємо чай, їмо канапки з джемом і засинаємо, хто на ліжку, хто на матраці, який розстелено просто на підлозі.
Львів переповнили біженці. Так само лунають сирени, так само може «прилетіти». Сміливі мешканці міста Лева, чоловіки й жінки, працюють 24/7З, волонтерять, організовують допомогу: ночівля, їжа, транспорт через кордон. Львів — місто-транзит.
Стає цілком очевидно, що увечері нам потрібно покидати рідну країну. Пишу Гірту, що ми приймаємо його пропозицію, що ми приїдемо у Нідерланди. Він розробляє для нас маршрут безкоштовними потягами: Варшава-Берлін-Амстердам. Рішення приймаються якось миттєво у цей час. Старша знову плаче і протестує, коли я говорю їй про те, куди ми поїдемо. Обіймаємося усі вчотирьох. Я бачу світло в кінці тунелю, я довезу своїх доньок «у мир».
Галина, Київ