Для нас немає безпечних місць.
Я дивлюся на своїх друзів і знайомих у Швейцарії. Кожен живе своє в міру щасливе життя, має свої персональні радощі, травми й драми. Я дивлюся на них і заздрю — проживаючи в одному просторі, ми проживаємо дуже різні життя.
Я не живу під постійною загрозою ракетного обстрілу, однак як українка я завжди в зоні ризику. Мене досі не сприймають як повноцінного обʼєкта зі своєю мовою і культурою, зі своїм історичним, політичним та родинним бекграундом. Навіть для людей, які знають мене особисто, я не є повноцінним представником певної культури. Для них цієї культури не існує, а отже не існує й мене. І російський імперіалізм, який шматує і знищує Україну ось вже впродовж трьох століть, продовжує свою справу далеко за межами України.
Ми зустрічаємося на початку 2019 року з другом мого чоловіка. Він безпосередньо питає мене, коли впаде режим Порошенка і чому Україну захопили на*і?
На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, коли мільйони втікали до західних кордонів, мій швейцарський знайомий, абсолютний пацифіст і багаторічний практик йоги, писав мені, чому Україна перша напала на Росію? І пояснював, що це все Америка і нам варто перестати підігрувати їй.
Ще одна подруга, з якою ми рік жили разом в Альпах, часто спілкувалися, пили вино, щиро переконувала мене, що українцям варто здатися і стати частиною Росії. Чому? Ну ти ж не хочеш, аби війна перекинулася на решту Європи, писала вона.
Старша сербська сусідка якось кидала мені в розмові слова російською. На моє зауваження, що я не розмовляю російською і взагалі це дві різні мови — поблажливо кивала, мовляв, ну-ну, це одне і те саме, ми ж знаємо правду.
На десятий місяць повномасштабної війни, молодий помічник кухаря в італійському ресторані запитує мене про моє походження. Україна, кажу. Він сам з Італії, знає лише кілька слів німецькою, і відповідає англійською: о, я зустрічався з росіянкою. Я кажу, це не одне і теж. Це різні країни, різні нації, різні культури. Він киває роздратовано: це все одне й те саме. Війни не існує, це лише політика.
Літня пара, яку я зустрічаю на висоті 2000 м у швейцарських Альпах, роздратовано питає мене, чому українці ведуть агресивну пропаганду проти росіян? Бо вони кидають на наші міста бомби, вбивають людей, кажу їм. Це неправда, не погоджуються вони, це пропаганда, всі люди повинні трактуватися однаково, відповідають чоловік з жінкою. Навіть ті, що підтримують і вчиняють геноцид, питаю я?
Я ходжу в мовну школу. Одразу дві викладачки записали мене автоматично до російськомовних. Після моїх протестів і пояснень, все виправили. І таких ситуацій безліч.
Щоразу, виходячи з дому, я мушу бути готова до того, що знову хтось говоритиме до мене так. Хтось буде абсолютно байдужим і жорстоким, ставлячи під сумнів увесь жах і біль, з яким кожного дня живуть мільйони українців як вдома, так і закордоном.
Я не хочу нити. Я не прошу співчуття. Я хочу справедливості й поваги до моїх кордонів, до моєї культури, до моїх людей. Мені буває фізично погано після таких ситуацій. Щоразу це ніби ляпас в обличчя і не щоразу я можу пройти через цей досвід, гамуючи гнів, розпач і біль. Однак це реальність, яка буде з нами ще довго.
Тверезе усвідомлення цього дає сили й розуміння, що мовчати не треба. Це вимагає колосальних зусиль, здавалося б, пояснити ближньому — ось тут я, це моя історія, це моя культура.
І все одно байдужість і жорстокість, здавалося б, деяких мирних європейців вражає. Їм справді легше прийняти й виправдати факт жорстокого винищення українців, аніж переосмислити власні політичні та моральні орієнтири.
Банальність зла, як вона є.
Галина, Львівська область