Уривок
Війна прийшла до мене 2014-го.
Спочатку був Крим у телевізорі. І якась частина мене знала, що Донбасу це теж торкнеться, а якась вірила в те, що Україна впорається з цим і вижене окупантів.
У травні в Макіївці провели «100 віршів до 100 років» Шевченка, однак не на площі біля ЦУМу, а в музеї, щоби не було заворушень.
У квітні захопили Слов’янсько-Краматорську агломерацію, а в нас з’явилися переселенці. «Ну хто буде їхати з війни на війну», — заспокоїла себе я. Однак у травні провели так званий «референдум».
У червні почали захоплювати різні будівлі, а в липні Україна припинила виплати, бо зрозуміла, що годі годувати окупантів разом із тим, коли годуєш своїх.
14 серпня я їхала з Ясинуватої до Києва. Я та ще купа людей. Пасажири чотирьох потягів вмістилися в один, коли рашисти обстрілом із градів перебили колії перед трьома потягами, що йшли з Донецька.
У вересні ми нарешті заклеїли вікна скотчем — мама довго пручалася. Скотч я на ледь знайшла. У жовтні снаряд граду прилетів до двору нашої прибиральниці, однак вона свято вірила, що це стріляли українці, а не її любі рашисти.
У листопаді дійсно українська відповідь перелетіла ціль і потрапила до трансформаторної будки шахти. Шахта на початку вулиці, мій будинок — наприкінці, однак нас теж підкинуло. Електрика в нас з іншої лінії, але електрика все одно зникла на скількись хвилин.
У грудні Дира вперше заплатила, але за вересень і без надбавок. У черзі на морозі ми стояли два дні.
А в січні 2015 року впала моя остання надія на визволення — ДАП. Тому 1 лютого 2015 року я виїхала до Києва.
2019 року я розуміла, що війна розповсюдиться, однак не знала, наскільки та коли.
У липні 2021 року у мене знайшли мультирезистентний туберкульоз. У вересні розпочалося лікування — антибактеріальна хіміотерапія. Я приймаю антибіотики вдома, а раз на місяць здаю аналізи.
[…]
24 лютого о 5:20 я почула наземний вибух і подумала: «От петардасти». Та другий вибух показав, що не петардасти, а гірше. Прозвучало ще два наземних вибухи. При цьому сміттєвоз продовжував збирати сміття, а працівники «Швидкої допомоги» за вікном курили на вулиці. У мене був шок. Я розуміла, що повномасштабне вторгнення буде, однак аж ніяк не хотіла пережити це знову.
Завдяки тому, що в 2018—2020 рр. я проходила психотерапію через ПТСР, я заспокоїлася завдяки диханню за квадратом. Зібрала тривожний заплічник (так, у мене його не було). А тоді вже вдяглася. Паралельно з тим було чути, як сусіди, в яких є авто, тікають, а господар квартири комусь дзвонить і істерить.
Щось прилетіло десь у Вишгороді. Стало тихо.
Я вийшла з кімнати й вимкнула світло, оголосивши світломаскування, якого дотримуюся досі. Набрала води у все, що можна. Випила не знаю скільки, але мені це дуже допомогло. Та вперше у житті три дні майже не їла.
Господар квартири ввімкнув телевізор. Здається, перші скількись тижнів вторгнення телевізор із новинами працював цілодобово. Почали працювати наші ППО. Та знову я подякувала своєму попередньому досвіду, адже вмію відрізняти приліт від виліту.
У телевізорі оголосили повітряну тривогу. Я пішла до сусіднього будинку, бо в нашому ні укриття, ні підвалу немає. Люди стояли на вулиці й розмірковували — спускатися чи ні. Я спробувала пояснити, що спускатися треба до прильоту. Хоча сама робила це вперше.
У підвалі сусіднього будинку я провела рівно годину. Замерзла та наковталася пилу. Подзвонила господарю квартири, якого не вмовила піти до укриття, та спитала, що там нагорі. Оскільки все було спокійно, то повернулася. Чхала потім три дні.
Потім за повітряних тривог годинами сиділа в коридорі, поки не зрозуміла, що з'їду з глузду через тривожність господаря квартири та його відповідні розмови. Попросила не розмовляти про новини, бо сама можу подивитись, якщо мені треба. […] 8 березня господар квартири спитав: «Как думаете, нас раскатают в блин?»
Ганна, Донецька область