Зустрічаю на вокзалі родину з Краматорська. Дві російськомовні мами. П’ятнадцятилітка, хлопці десь 8 і 10 років, чотирилітній Сєва і півторарічна Саша.

На вулиці дюдя, аж руки відмерзають. Менші діти страшно стресовані після півтори доби в потязі, в купе, де загалом їхало 15 людей.

Безкоштовних автобусів до Польщі нема. На потяг — черга страшенна. Телефоную своїм прекрасним чоловікові і другові (бо можна навіть без привіт, бо треба — то треба, бо — там їх, тих «бо» дуже багато), кажу так-то і так, треба дві машини, завезти людей на кордон, там їх зустрінуть. Кидають все та їдуть.

Ми тим часом ледве доплутуємося до парковки біля Привокзального — бо замахані діти, три великі валізи й три рюкзаки, в які спаковано все попереднє життя. Хлопці тягнуть валізи й баклажки з водою, не дають допомогти, пробують жартувати, опікуються меншими, говорять дуже гарною українською.

Приїжджають Сашко й Назар, підходять, вітаються, з хлопцями за руку. І той, що десятилітка, тисне їм обом руку зі словами: «Привіт, я Леонід, і я оборонець цих жінок. Наші тати залишилися захищати місто, а я захищаю їх».

Це як удар під дих, у різних сенсах. Досі. І, мабуть, назавжди. Я довго не могла зібратися і розповісти цю історію, хоч вона постійно зі мною.

Хай Леоніду та його жінкам буде добре, де б вони не були, хай їх дочекається дім і тати. Побажайте їм цього подумки всі, хто читатиме.

Катерина, Львів