7 березня. 12-й день війни.

О 7:20 пролунав такий вибух, що мене звалила з унітаза вибухова хвиля. Тепер ми й без газу. Скоти-орки вночі заклали вибухівку під ГРС, і «добрий ранок» у нас був таким. Добре, що вчора підготували (як відчували) мангал на вулиці.

Потім над головою пронеслися «сушки». І пів години вибухи з усіх боків не давали нам почистити зуби на вулиці. Відчувалося, що крила бойових машин ріжуть мою зігнуту спину. Не знаю, чи так, але тішила себе думкою, що це наші українські «сушки», які чихвостять нелюдів-орків. Але зуби я таки почистила!

О 10:00 у нас традиційна зустріч старших по охороні. Призначений за розвідку літній чоловік пробує з’ясувати, чи можна з нашого дачного кооперативу прорватися в бодай якийсь бік. І мететься в бік дамби. За дамбою ще кілька будинків іншого дачного кооперативу. Далі з кілометр соснового лісу й розтерзана орками Житомирка. У лісі постійно шастають кадирівці. Шастали шість попередніх днів.

Через хвилин 20 наш доморощений розвідник повертається.

— Чисто! — палаючі надією очі розвідника й усі 10 чоловіків-бригадирів своїх охоронних груп виструнчились, як пантери перед стрибком.
— 15 хвилин — і виїжджаємо! — гукнув інший.
— Погнали. Шанс! — кричить ще хтось.

Валерій Бевзюк, полковник, керівник нашої самооборони і за сумісництвом мій двоюрідний брат, провів традиційну нараду громади об 11 годині. Поділився новинами й даними нашого розвідника про переїзд й дамбу.
— Це лише дані станом на 10:00. Я не можу давати порад, я не можу відмовляти чи радити їхати чи ні. Ви все самі знаєте. Кожен приймає рішення сам, — сказав він, і я бачила, як дико пульсують судини на його обличчі.
Нашим домашнім табором ми порадились і вирішили не ризикувати. Лише дозволили друзям моєї доньки, Яріку та Ніці, їхати із сусідами. Вони вже три дні вмовляли нас відпустити їх на свій страх і ризик і навіть «погрожували» піти пішки вночі через ліс. Тінейджери, блін.

Колона з 15 машин наших дачників вирушила у ризиковану дорогу о 12:00. Щоб дізнатися, як мої рідні та хоч якісь новини, мені (й усім іншим) доводиться ходити за кілька кілометрів у пошуках мобільної мережі до «бочки». Водонапірна бочка й будівельний металевий вагончик навпроти якимось дивом створюють захист від глушилок, і ми маємо зв’язок.

Я це роблю щодня о 13:00 й кілька хвилин розмовляю з найближчими. Але сьогодні я не змогла цього зробити. Шість машин повернулися з дамби за селом, й шок і жах в очах людей забили мені подих.

Одне авто розстріляли повністю. В іншій машині повернулися поранені кулями жінки. Двох поранених жінок везли до нашої лікарки Оксани. Одна важкопоранена. 10 машин таки прорвалося…

Усі машини обстріляли. Усі. Усі 15 машин були обстріляні.

На традиційних зборах дачників окупації о 15:00 розбирали цей скотський жах. Одна дівчина, років 25, із розстріляної машини була в такому важкому психологічному стані, що… я не знаю, як це описати. Її стан. Я боялася кілька хвилин навіть підійти до неї. Це як скло в авто. Щойно прозоре й світле скло від удару чи камінця з-під коліс на ваших очах тріскається, колеться, й тисячі дрібних уламків ще якусь мить тримаються купи, а потім лавиною сипляться на вас та ваше сидіння в авто.

Так і ця юнка.

Та сама, що вчора сміялася разом з нами над черговою історією про «російський корабель/літак/солдат іди нахуй», блискала очима на наших хлопчиків із самооборони, носила разом з нами продукти літнім одинакам. Та сама дівчина зараз на наших очах розсипалася на друзки горя й суму. Я мало що зрозуміла з її розповіді крізь сльози. Вона лише через слово повторювала й повторювала: «А тепер, а тепер, а тепер вони мертві». Це були її друзі, які, як і багато хто тут, приїхали до її родини перебути день-два початку війни. Їхні тіла ще 11 березня лежали в гаражі одного з будинків. Непоховані.

Щоб витягти за волосся себе із цієї безодні, ми з Інною Байдюк та її 9-літньою донечкою Оленкою пішли дивитися господарів, у яких живе 28 котиків (залишених і приблудних, довоєнних і вже воєнних). Мужня дівчинка Оленка вперше за 12 днів вийшла на вулицю й залишилася задоволена котиками.

Ми ще наносили літрів 40 води, відкрили будинок сусідів з їхнього дозволу, знайшли там картоплю, олію й коньяк. Випросили в іншого сусіда підзарядку на телефони на відсотків 20 і нарешті дісталися дому.

Наші Ярік й Ніка, друзі моєї доньки, були в одній із машин, яка виїхала зранку. В одній із перших машин. І вони, настрахані й нахрещені мною сто разів, передзвонили одразу, як прорвалися.

Вони чули постріли позаду, але їх не зачепило. Сусід, водій, який погодився їх вивезти, гнав на старенькому форді 190 км/годину, і вони виїхали о 10:00, а не о 12:00, як велика колона із наших 15 автівок. О 12:30 наші тінейджери, завдячуючи сусіду, уже дісталися Вінниці. Фух. Я видихнула палаюче болем полум’я зі свого серця.

Лариса, Київ