До 24-го лютого ми, як і більшість, нервували, але повірити до кінця в можливість війни не наважувалися.

Ранок 24-го розбудив звуками вибухів і телефонних дзвінків. У сповіщеннях від брата, який зараз боронить нас під Харковом, було коротке повідомлення: почалось, будьте обережні.

Усі наступні години й дні були наче в тумані. Як бути обережними, що робити, чи надовго це і чи насправді? Виявилося, що насправді й надовго. Ми — дві жінки й песик — склали рюкзаки й затамували подих. Що відчували?

Паніка, страх, неможливість повірити, розгубленість і ще раз страх. Пам’ятаю, як глибоко я дихала, аби не задихнутись від усвідомлення. Подзвонила батькові в Кривий Ріг, намагаючись встигнути до того, поки він почує новини, заспокоїти. Він якраз був на вранішній пробіжці, і я відчула, як під його ногами задрижала земля. А я в цей час чимдуж старалась, аби не дрижав мій голос. На вулиці тим часом почали гудіти машини. На нашому малому спальному провулку, де й світлофора нема і їздять три машини на годину, була вервечка автівок. Це також лякало: усі (було відчуття, що всі) десь їдуть. А ми лишаємось.

За ті декілька годин ранку 24-го лютого ми всі змінилися. За один ранок. Ранок, коли почалася повномасштабна війна.

Ми ходили вигулювати нашого собаку і бачили поодиноких людей з рюкзаками, валізками й переносками, з яких стирчали стурбовані носи чи хвости — коти, птахи, хом’ячки — хазяї боялися лишати їх самих і брали із собою всюди. Здавалося, що це все не може бути правдою. Сірий лютий, напівпустинні вулиці й звуки вибухів.

Уже другої ночі ми були в підвалі разом із сусідами — дорослі, діти, тварини. Усі одномоментно стали близькими одне одному. Я запам’ятала навічно, як чотирирічна дівчинка запитувала свою маму: ми ж не помремо, ти ж нас врятуєш? І мама притискала її до себе, ховаючи сльози відчаю.

За перший тиждень повномасштабної війни в Києві ми навчились відрізняти за звуками гради й чи ракети летять до нас або від нас. Наловчились між тривогами вигулювати собаку, пекти млинці, бігати в крамницю по необхідне. Пам’ятаю чергу в маркет після дводенної комендантської години. Повз проходять чоловіки з тероборони. Усі 4 кілометри черги починають аплодувати. Лунає: «Слава Україні! Героям Слава!» Чоловіки усміхаються й вигукують: «Україна непереможна!» Ми починаємо ридати. Сльози зворушення.

Ми знали, що нас захищають. А ще сподівалися, що наш «пенсійний», як ми його звемо, київський район не буде зачеплено. Але саме він межує з Бучею та Ірпенем. Тому, коли нашою вулицею проїхав БТР, ми не витримали напруги й, кинувши до рюкзаків по дві футболки й корм для улюбленця, рушили на вокзал.

Черга в потяг, а потім 12 годин дороги стоячи в тамбурі. На одних проміжках дороги провідниця наказала вимкнути телефони, на іншому — терміново присісти, бо обстріл, на третьому їдемо так, наче пробираємося навшпиньки. Увесь шлях потяг із вимкненим світлом. І я раптом піймала думку: якщо ми виживемо, то ось тобі новий досвід, якого б ти ніколи не отримала, якби лишилася на місці. Тепер ти маєш досвід евакуації. Болісний, але досвід. І в цьому досвіді були моменти, коли ми знову ревіли від зворушення: на деяких станція у вагон волонтери закидали ящики з їжею, водою, памперсами, оскільки були пасажири, які хапали дітей з будинку, що вже палав. І ця допомога для них — єдине, що вони зараз мають.

П’ять днів ми провели у Львові. Було дивно спостерігати, як люди ласують напоями та десертами в кав’ярнях, спокійно ходять вулицями, голосно сміються. Але довкруж усе ж відчувалася сторожкість, усі наче були на низькому старті в очікуванні найстрашнішого.

Потроху за ці п’ять днів ми стали звикати до життя без сирен. Коли ти певний час живеш у стані постійного напруження, тривожних звуків, бухання зброї, то якось, хто його знає як, але звикаєш до цього. Спритніше бігаєш, швидше реагуєш, автоматично підхоплюєшся, врешті - стрибаєш краще за Бубку.

Потрапивши в зону умовної тиші, поволі розслабляєшся. І якщо перші два дні нас сіпало від фантомних сирен, то на третій день ми навіть перестали тримати піднятими в постійній напрузі плечі. Але на ранок п’ятого дня загула сирена.

Мабуть, у психології є для цього своя назва. Я ж назвала це ефектом повернення. Бо коли о четвертій ранку ми підкинулися від звуку львівської сирени, це було страшніше за київські чи не щогодинні тривоги. І рішення було прийнято відразу — їхати далі. Ми не думали, де нам буде краще, не обирали країну за кліматом чи ще чимось. Ми обирали автобус, який візьме нас із собакою. І через добу вже були в Чехії.

Нам пощастило із людьми, які нас прийняли до себе, пощастило із місцем проживання: Прага — найкрасивіше місто Європи. Але якби ж цей приїзд був за інших умов. Ми ходили, наче чумні, не помічаючи краси, відчували себе чужинцями й наче нахлібниками. Усе, що ми бачили, сприймали крізь одну призму. Призму війни.

Очі ловлять зовнішні прояви світу, а мозок миттєво прогнозує ситуацію.

— Ух, які великі скляні балкони!

— Погано ж, під час вибухів дуже небезпечно.

— О, яка маленька собачка!

— Так, з такою зручно під час тривоги або евакуації, сховав під куртку й біжиш.

— Які неймовірно красиві старі будівлі!

— Добре, що їхні сусіди не росія, інакше б рано чи пізно й тут варварськи б усе нищили.

— Яка цікава споруда!

— Ох, як від вибухової хвилі вона б осипалася на скалки.

Проте привітні чехи, величне місто, дихаючі історією костьоли, сердечні хазяї, які нас прийняли, відігріли наші душі, наскільки це було можливо, і ми стали збиратися додому. Розуміли, що війна триває, небезпека лишилася, але наші серця лишились там, у лютому, в Україні. І тільки-но ми перетнули кордон рідної землі, я відчула алогічне щастя, що сповнювало мене по вінця: я вдома! Я в своїй країні, яку ми нікому не віддамо!

Дивно, але під звуками сирен, проте вдома, почуваєш себе спокійніше, ніж у тихій чужині. Там ми постійно скролили новини, перевіряли купу чатів, сіпалися від кожного дзвінка. А вдома ми робимо свою справу, працюємо, зустрічаємось із друзями, донатимо ЗСУ, чухаємо нашого пса-мандрівника, шарудимо вже осіннім листям, тримаємося.

Ми пам’ятаємо кожне: як ти? де ви? живі? любимо вас! обіймаю тебе! чим допомогти? скинь номер картки! ми переможемо!

Ми ніколи не забудемо, хто наш ворог. Ми знаємо, якою ціною виборюється кожен наш ранок і вечір.

Вони хочуть нас знищити, залякати, але ми — не вони. Війна може відібрати багато чого, але вона не здатна забрати нашої людяності, сутності, української ідентифікації. Ми інакші. Ми сповнені любові до нашої землі й люті до них, і ця суміш сильніша за будь-яку ядерну зброю.

Ми своєю любов’ю відродимо все понівечене, відбудуємо, відновимо!

А вони, що прийшли до нас у лютому, — від нашої люті й поляжуть!

Леся, Київ