Вранці 24 лютого я прокинулася від того, що чоловік бігає по квартирі й шукає пусті пляшки, набирає воду у ванну і всі пусті ємності.

— Ти чого? — питаю.

— Війна почалася.

Я не плачу, я починаю складати в наплічник документи і запасну білизну для дітей. За вікном глухо чути вибух. Того дня ми не поїхали, я не хотіла. Дві доби ми чекали у ванній, дивлячись, як все ближче до Лук’янівської падають снаряди. На третій день посадили своїх 5-річних близнюків в машину і поїхали в бік заходу України, у невідомість. Назустріч нам по трасі їхали танки й інша важка техніка.

— Бібікай, це ж наші! — кричу.

— А може, і ні?

Машини сунулися в три ряди, повільно, мовчки. Над потоком почувся гул літака, потім ще одного. Пролетіли низько. Все обірвалося на секунду, але ні, полетіли далі. А ми рушили в довгу дорогу, де були добрі люди, які залишали нас на ніч, на тиждень, кордон із 10-ма годинами пішки. Врешті я з дітьми в безпеці, а мій любий чоловік вдома допомагає організовувати вивезення біженців з Харківщини. Мрію повернутися додому, аби всі були живі й було куди повертатися. А мій син і тут, у Польщі, питає мене: «Мамо, а в нас не попаде бомба?»

Марина, Київ