Коли приїжджаєш до міста, обдзвонюєш друзів, щоб домовитися про зустріч:
— Зустрічаємось як завжди?
— На Драмі?
— Звісно, на Драмі!
Сюди сходились усі дороги. Там завжди було багато руху й енергії. Щороку, приїжджаючи в рідний Маріуполь, я відчувала неймовірні гордість і захват, спостерігаючи, як швидко розвивається місто.
Маріуполь — це море, порти, заводи-гіганти, а ще це український форпост. Це опора та захист, яким він був усі ці роки. Але головне, Маріуполь — це ЛЮДИ. Це красиві, працелюбні, відважні люди.
Клянусь, я вираховую їх за маріупольським / донецьким стилем розмови, не властивим більше нікому ❤️ Ці люди злегка похмурі, без показової приязні, але з такою величезною й доброю душею… Таких називають ТРУШНИМИ❤️
Моя мама досі в Маріуполі, і я не знаю, як вона там, чи має їжу, воду, чи цілий її дім та як її самопочуття. Я дуже сподіваюсь, що вона справляється, і незабаром цей жах благополучно закінчиться. Місто просто стирають з лиця Землі…
80% руйнувань, розбомбили Азовсталь, пологовий, лікарні, школи, майже немає будинків без пошкоджень. На вулицях лежать трупи, знайомих хоронять просто у подвір'ях на клумбах, а незнайомих — у братських могилах. Хтось ніколи не дізнається долі своїх близьких людей…
Коли вчора скинули надпотужну авіабомбу на Драмтеатр, у мене всередині щось перевернулось. Це була моя точка неповернення. Це живе, за яке зачепили. І не просто зачепили, а взяли й роздерли. Від Драму лишилося дві стіни. Але якимось неймовірним дивом бомбосховище витримало.
Складно уявити, що пережили люди, що перебували всередині… Я знаю, це все закінчиться. Дуже велика ціна у свободи. Але це етап дорослішання нашої України. Це трамплін. Ми ніби всю історію готувалися до цього моменту, щоб обірвати ричаги впливу на нашу незалежність, щоб мати право вибору й голосу. Цим ми й відрізняємось від усіх інших — неймовірною волею до свободи й власної ідентичності.
Марина, Маріуполь