Коли я торкаюся бабусиного плеча й легенько його гладжу, проводячи її до намету, де французькі експерти-криміналісти збирають всю інформацію про тих, кого розшукують рідні, і роблять забір зразків ДНК, на її очах проступають сльози. І я розумію, що краще нікого більше не торкатися і жодним чином не висловлювати співчуття чи підтримку. Інакше вся їхня крихка зібраність і стійкість, якої вони досягли ціною неймовірних зусиль — розсипаються.

Кожному, хто здає зразок, потрібно відповісти на ряд запитань, які їм ставить французька сторона, відповідно до їхнього протоколу, і перекладає наша перекладачка. Кожному треба знову все пригадати й пережити.

— Можна, будь ласка, ваш паспорт? Кого саме ви розшукуєте? Скажіть його (її) прізвище, ім'я, по-батькові, дату народження та адресу проживання.

— Ким він (вона) були за професією? Коли він (вона) зникли чи востаннє виходили на зв’язок? У вас є його (її) документи? Він (вона) одружені? Має дітей? Ще є рідні, які теж могли б здати зразок? У нього (неї) є закордонний паспорт? Має якісь татуювання, шрами чи особливі прикмети? Ходив до стоматолога? Робив знімки? Має медичну картку? Маєте контакти стоматолога? Чи є у вас його (її) фото? Залиште, будь ласка, ось тут підпис, що ви згодні на тест та обробку ваших персональних даних, які більше ніде не будуть використовуватися, а виключно тільки для цієї процедури.

— Ми шукаємо сина.

— Я шукаю брата.

— Я шукаю маму.

— Я шукаю батьків.

— Я шукаю сестру, а мама свою дочку.

— Я шукаю батька.

— Я шукаю дочку.

— Я шукаю сина. А ще брата та всю його сім'ю. Але племінницю ми вже знайшли. Впізнали її в морзі за перстениками на пальцях.

— Востаннє він виходив на зв’язок 26 лютого.

— 5 березня батько подзвонив рано вранці й сказав, що збирається прогулятися.

— Він зник тут, у Бучі. Він та ще декілька хлопців. Вони робили зачистку в домі й усіх їх десь забрали.

— Він був тут на блокпосту. Їх усіх накрили.

— Востаннє вона мені написала 2 березня. Сказала, що лягає спати, побажала добраніч.

— Так, є ще мама й сестра. Але вони за кордоном.

— Так, у нього є батько. Але ми розлучені, не живемо разом. Та я попрошу його прийти здати тест.

— Є дружина й двоє дітей.

— Ні, я її єдина сестра. Наші батьки давно померли.

— Ні, у нас із братом немає батьків. Нас було лише двоє.

— Так, тато мав закордонний паспорт. Він якраз збирався в березні на відпочинок до Іспанії.

— Ні, у мене немає жодного його документу. Він сказав, що йде в армію і все забрав із собою. Телефон уже давно не відповідає.

— У мене є свідоцтво про народження сина. Це все. що у мене лишилося.

— Ось фото моєї дочки в телефоні.

— У нього було татуювання з його групою крові на руці.

— У неї було дуже багато ластовиння по всьому тілу.

— У нього був срібний хрестик на шиї. Обов’язково запишіть це. Бо я чула, що це допомагає знаходити людей.

— У нього був шрам після апендициту й маленька дірочка в грудях, після того, як у нього був інфаркт і йому туди якусь голку встромляли в лікарні.

— У нього була зламана ліва рука. Бо мені сказали люди, що бачили, коли його спіймали, і як її зламали.

— Машина згоріла вщент, і я не знаю чи тато був тоді в ній чи ні. Не знаю, де він.

— У нього наче ніяких особливих прикмет не було. Він був звичайний хлопець. Був схожий на свого батька.

— Кажуть, у нього була розбита голова, коли його бачили востаннє.

— Знайшли автомобіль мого батька. А там на сидінні кістки. І ніхто не знає, чиї вони. Вони ж і з них візьмуть ДНК-тест, правда?

— Від будинку нічого не лишилося, тільки попіл. Я не знаю, чи була вона тоді вдома.

— Я знаю, де його тіло, я навіть номер його знаю в морзі. Його просто поховали під чужим ім'ям.

— Та мені байдуже, що здавати. Головне, знайдіть мою дочку.

Які ж усі ці люди були неймовірні: терплячі, уважні, вдячні, без найменших нарікань, без зайвих запитань. Після всього того жахіття, що вони пережили, вони часом навіть усміхалися. Як вони міцно тримали в руках номер своєї черги (номер 13 усі дружно викинули) та підписану інформаційну згоду, боячись їх загубити чи пропустити свою чергу. Але при цьому, без жодних заперечень, пропускали вперед черги бабусь з вадами руху чи цукровим діабетом, військового, який вирвався зі служби, людей, що приїхали з інших міст чи сіл, маленького хлопчика, у якого зник тато.

— Результати будуть за тиждень-два. Ми вам зателефонуємо.

— Як швидко, дякую. Бо я вже шукаю та чекаю з 12 березня. Усе моє життя наче перевернулося.

Жінка, яка привела свого маленького сина на аналіз, після кожного запитання піднімає на мене очі й наче шукає в мені якусь підтримку, якусь відповідь. Хлопчик сидить поруч мовчки, і лише хаотичний рух пальців його рук видає все, що він відчуває цієї миті. Перед тим, як піти на тест, він сказав, що його тато в армії й скоро повернеться і навчить його кататися на велосипеді.

Французи вже за годину говорять «доброго дня» та «дякую». Працюють, як справжні професіонали, але слабко приховують вираз шоку на своїх обличчях від почутого.

Поруч із моргом, де розгорнули намети для забору зразків, стоїть величезний рефрижератор, повен невпізнаних тіл, точніше того, що від них лишилося. Кожна людина із 66, що прийшли цього дня на тест, хоче лише одного — знайти свого рідного, знати, що з ним, де він. І вірить, що він не в тому холодильнику — що він живий.

Колись у мене були звичайні людські мрії. Тепер одна з них — щоб кожна частина невпізнаного тіла повернула собі своє ім'я, щоб була оплакана своєю родиною й нарешті спочила. Бо це важливо. Як мало речей зараз є дійсно важливими…

Надія, Буча