Із початком війни ми із сім'єю переїхали в село на Київщині, де раніше збудували хату. Прийняли в себе ще дві сім'ї з дітьми. Там перший тиждень війни було тихо, я продовжувала вчити дітей гри на фортепіано й бандурі.

На 8-й день війни у наше село вдерлися рашисти на танках, які вони припаркували у дворах сільських хат, вибивши забори.

Мій чоловік якраз був на чергуванні. Йому вдалося втекти й сховатися у канаві, звідки зміг зв’язатися з українськими військовими і повідомити місце розташування ворогів. Чоловік залишався у схованці півтори доби, інформуючи наших військових, доки ЗСУ не почали винищувати ворогів та їхню нову техніку, яку на наступний день вони підігнали в село.

Рашисти вбили декілька чоловіків у нашому селі, обстріляли й пограбували хати. Коли мій чоловік побачив, що поганці йдуть до нашої хати, він зателефонував мені й сказав, щоб ми з дітьми одягнулися тепло і швидко сховалися в ямі неподалік хати. Двері сказав залишити відчиненими.

Коли ми виходили, чули автоматну чергу в наш бік. Ми з двома дітьми і моєю 75-річною мамою пролежали на сирій землі протягом трьох годин. Рашисти зайшли у хату, забрали ноути, планшети і мою БАНДУРУ. Навіщо?

На третю добу ми дивом змогли евакуюватися. Щасливі, що залишилися живими! Дісталися до Львова, і тут мені друзі дали в користування бандуру. Для мене це важливо, бо в мирний час я вела дитячий ансамбль бандуристів «Золоті струни». Тож ми відновили онлайн-заняття.

(Щоправда, не всі діти мають інструменти, бо не вдома тепер.

Вчимо гімн України на бандурі та пісню про рідне місто «Києве мій». Щиро віримо у перемогу України! Україна є, Україна буде!

Наталя, Київська область