Мама розповідала, як вони з татом дісталися до нашої квартири в Маріуполі: «Лівий берег повністю зруйновано. Там неможливо жити. Нас неохоче пропускали ВСУ, не обіцяючи, що повернемося звідти живими. Але ж ти знаєш нас із татом: ми такі, що скрізь прорвемося».

Мама за будь-яку ціну мусила потрапити до помешкання, бо ж, — тут обережно, — лишилися мій канадський диплом, Нарбутівський збірник видавництва «Родовід», плед із Гарварда, про існування якого я й забула, та мамина золота каблучка. А ще мільйон наших сімейних фото, де ми щасливі і разом.

«Мам, ну це ж просто речі, хай їм грець. Вас же могли вбити».

У відповідь на це вона лише вдало жартувала, вкотре переконуючи мене, що в такій ситуації допомогти може хіба що почуття гумору. А потім сказала одну важливу річ:

«Ти розумієш, ця війна, вона передусім про цінності. От у нашої родини вони такі. Ми лишили подушки та ковдри, але взяли твого Нарбута, бо знаємо, як сильно ти чекала на цю книжку. Ми взяли фотоальбоми, бо це ж наші спогади, і ніхто не може їх відібрати. Розумієш, у нас взагалі ніхто нічого не може відібрати».

А потім були шість днів тиші, які голосно заявляли про себе фото та відео доказами авіабомб, градів, зруйнованого пологового будинку, а ще — повідомленнями про братські могили та 1500 померлих. Ці шість днів у відносно безпечній Вінницькій області я й не жила: наче це мене, а не їх, узяли в заручники і готують до показової масової страти.

Аж тут сьогодні мама змогла прорватися на якихось 30 сек і сказати мені, що вони живі. І досі живі. «Наталю, — бадьорим голосом сказала вона, — я веду для тебе щоденник. Щодня записую туди».

Я не встигла в неї спитатися ні про воду, ні про їжу, ні про бомбосховище. А лише подумала: Моя Анна Франк. Твоя історія важить. І я дуже хочу, аби світ почув про неї. Я готова на неї чекати. Як і на мільйони інших українських історій спротиву та resilience. Хай там як, а їх у нас їм точно не відібрати.

Наталя, родом з Маріуполя