24.03.2022

Я лежала на дивані біля самого вікна, взута, одягнена, у куртці, затягнутій під підборіддя, з рюкзаком за спиною, до руки було прив’язано чотири повідці із собаками, собаки спали зі мною під ковдрами.

Було дуже тихо, танки замовкали, три дні тривав танковий бій на сусідній вулиці Макара Мазая, він то наближався, то віддалявся. Один танк стояв біля нашого будинку, і коли він починав стріляти, я із собаками пірнала під ванну, накривалася з головою ковдрою. Було настільки холодно й страшно, що все тіло зводило, і воно просто кам’яніло.
Сонячно, сонце пробивалося через забите ковдрами та подушками вікно, дуже, дуже хотілося спати.

Син ночував у підвалі, вранці піднявся до нас у квартиру на 7 поверх, приніс гарячої води, потім вийшов у загальний коридор до сусідів.

У наступну мить я опинилася під стелею, цеглини, дроти… Пил від штукатурки заліпив очі й рот.
Я почула, як мене кличе сусідка Надя, кличе на ім'я, кличе, кличе.

Розумію, що я завалена, але руки вільні.

Знову приліт, і мене несе далі квартирою, мені на голову летить моя стеля, мене тепер завалило майже всю.
Знову приліт, мені в обличчя летить цегла, я її дуже чітко бачу.

Я чую, як мене весь час звуть на ім'я.

Приліт, я опиняюся в загальному коридорі, де були сусіди й мій син.

Моя сусідка Надя притиснута двома залізними дверима, своєю і моєю, я бачу тільки її руку і чую, як вона перераховує всіх на ім'я, Наташа, Гриша, Сергій, Рома…

Бачу шматок своєї куртки, в якій я була, такий яскравий помаранчевий, виглядає з-під уламків.

Бачу, під завалами «двох стін» хтось лежить, на ньому лежить ще залізний щиток з лічильниками. Бачу тільки кров і чиєсь волосся… Далі обрив із 7 поверху.

Я намагаюся розкопати, у мене немає сил зрушити залізний щиток.

Запитую Надю: «Ти ціла?»

Вона відповідає: «Начебто»

Продовжую відкопувати однією рукою. Чому однією, чому не можу двома? Думки у мене стрибають і плутаються, дуже боляче, очі майже не бачать.

Раптом розумію, що в іншій руці я тримаю свого собаку, намагаюся розтиснути руку і закинути чихуашку в сусідню квартиру, там безпечно.

Надя продовжує кликати всіх, перелічує на ім'я.

Під завалом мій син, решти не бачу. Приходять військові. Починають відкопувати й намагаються мене витягнути через цей обрив на 7 поверсі.

Ромка завалений у себе у квартирі, живий, йому пощастило, на якісь секунди він устиг зачинити двері у свою квартиру, двері завалило.

Нижче поверхом під завалом, сім'я з п’яти осіб, з ними маленька дитина.

Мене витягли через завал, спускаюся по сходах на перший поверх, щоб покликати на допомогу, на нижніх поверхах бачу Гришу, він устиг спуститися за хвилину до…

Спускаюся й ловлю себе на думці, що дивлюся на себе зверху і з боку, і мені все одно.

Кличу військових на допомогу, вони біжать нагору, але їхніх сил, очевидячки, мало, щоб усіх відкопати, спускаюся в підвал, кличу наших мужиків.

Звертаюся до Вітька, сусіда, кажу: «Твій друг і сусід із сім'єю під завалом, треба допомогти».

У відповідь чую: «Нехай сам відкопується, якого хріна було там сидіти».

Військові відкопали всіх, сина знесли на ковдрі до підвалу, сказали: «Шансу вижити майже немає».

Лікаря, ліків у нас те теж немає. Є холодний підвал, є літак, біль і смерть, а шансу вижити майже немає. Обстріл не вщухає ні на мить.

Наталя, Маріуполь

Пер. з рос. Валентини Вздульської

Читати оригінал російською мовою