Ранок 24 лютого приголомшив: замість повсякденних справ ми вирішували як жити, коли у твоїй країні почалася війна. Шок. Безсилля. Розпач. Страх. Це далеко не всі емоції, які захопили кожного в той день.

У нашому місті в перші дні не було бойових дій. І це було наче тиша перед бурею. Перші бої були поблизу артучилища та аеропорту. У нашому будинку було чутно кожен вибух. Часом від них здригалися вікна. Донька була дуже налякана. Вона плакала й казала, що не хоче вмирати.

Були дні, коли місто потерпало від артобстрілів, тоді ми всім будинком ховались у підвал. Сидячи там і слухаючи вибухи, кожен молився, щоб вижити. Діти плакали. Це дуже важко пережити, коли маленькі діти усвідомлюють небезпеку для свого життя й питають батьків — нас не вб’ють?

Наша родина виїхала з міста після першого авіаудару. Я не знаю, повернемося ми колись додому й чи буде наш дім взагалі. Дуже боляче тікати, лишаючи позаду все своє життя. І їхати в нікуди починати все спочатку.

Я не хочу, щоб моя донька здригалася від кожного звуку, я не хочу, щоб вона спала в підвалах, я не хочу, щоб війна забрала в неї дитинство.

Я хочу жити в мирній і незалежній Україні та вірю, що скоро наша країна буде саме така.

Наталя, Суми