• Номер запису / Number of record: 86-09-06
  • Автор(-ка) / Author: Назарій
  • Дата запису / Date of record: 13 Травня, 2022
  • Регіон / Region: Івано-Франківська

О 05:30 я прокинувся від дзвінка троюрідного брата Дмитра: «Вставай, Україно, москаль нападає — в Україні війна почалась». Далі безперестанку перечитував новини. І від побаченого мене переповнювали паніка й страх. Дружина Мар’яна, звісно, як і кожна мама, хвилювалася за дітей. Через три дні спробував вивезти їх до батьків за кордон, адже не міг не використати можливості, щоб вони були у безпеці.

Ми цілий день стояли в черзі при температурі мінус шість градусів і так не потрапили на автобуси, що перевозили через кордон. Переночувавши у школі-інтернаті, зранку подолали пішки 15 кілометрів. Я ніс на руках меншого сина й валізу, старший також мав валізу, і дружина з валізою. З нами ще були дві жінки із села з дітьми. На КПП ми попрощалися, кордон дівчата перейшли, і їх забрали батьки. А моя історія продовжилась тут.

На тиждень взяв відпустку, бо не міг всидіти на роботі. Хотів максимально бути корисним у селі. Будували блок-пости, патрулювати. Свою франківську квартиру я віддав безкоштовно для проживання харківській сім'ї. Тим часом батьки в селі Альтіно в Італії почали збирати гуманітарну допомогу. Я з кумом Сергієм поїхав дев’ятого березня забирати її з кордону. Тут почалися перші проблеми з документами, і бус не хотіли пропускати ні назад, ні вперед. Але втрутились наші митники, і вантаж переїхав.

Мій тато ще з 2014 року мріяв купити автомобіль швидкої допомоги для українських захисників. Проте це виявилося не так просто. Знайшовши варіанти в інтернеті, а потім оглянувши їх, батько вирішив брати обидва.

Проте почалися проблеми з переоформленням. Спочатку ми не знали, чи це треба на юридичну чи на фізичну особу реєструвати. Боялися допустити помилки, щоб через це не втратити машини. Також потрібно було мати офіційні звернення від командирів військових частин на начальника митниці щодо цих авто.

Тут почалися роздуми, кому їх віддати. У першу чергу я зв’язався з 10-ю гірсько-штурмовою бригадою, що дислокується в Коломиї, адже знаю, що неодноразово наше село туди відправляло допомогу. Також поговорив з братом Дмитром, що зараз служить в Кропивницькому.

По той бік кордону довго тривав процес зі страховкою й транзитними номерами. Паралельно тато міркував, як їх сюди доправити. У результаті познайомився з Іваном із Закарпаття, який займається вантажними перевезеннями. Він за пів ціни перевіз швидкі своєю фурою. Щоб машини не були пусті, їх завантажили продуктами, одягом, ліками, інвалідним візком, милицями.

Для мене це був дуже цінний подарунок, як і для нашої всієї сім'ї. Ще якби можна якнайшвидше обійняти дружину та дітей, яких не бачив 2,5 місяці. І вкотре сказати, дивлячись в очі, як я їх люблю. Зараз ці почуття у мільйони разів міцніші, ніж були до війни. Тоді, на жаль, ти так не цінував часу проведеного разом.

Щодо авто, то сподіваємося, що не одному із хлопців вони допоможуть зберегти життя. Адже найважче сприймаються втрати: невинних жінок, дітей, мужніх солдатів та й українських територій. «Азовсталь» — це взагалі одні сльози та емоції… Ми віримо, що з такими людьми на передовій та підтримкою в тилу — обов’язково переможемо.

Назарій, Івано-Франківська область