Моя сорокова весна

Звук
Він розрізав наші життя навпіл, так само як розрізав собою чорне зимове небо. Пронизливий до болю свист, якого ти ніколи в житті не чув раніше. Звук страху. Звук смерті. Звук, який вирвав тебе не лише зі сну, а й з усього попереднього життя.

Лише за кілька годин я дізнаюся, що це були ракети, які знищили «Мрію», найбільший літак у світі. А тоді я лише сиділа у ліжку, не розуміючи, що відбувається. За кілька секунд після свисту зі сторони Гостомельського аеропорту пролунали перші вибухи.

Дзвонить брат: «Збирайтеся, почалося. Я буду за годину, речей беріть мінімум».

Останнє, що я зробила перед війною — ввечері 23-го купила квитки в театр. На п’ятницю, 25-го. Зараз це навіть трохи смішно, але в паніці збираючи речі, я все повторювала: «Яка війна? Мені ж завтра в театр! У мене квиток!».

Сонні діти сидять у піжамах на ліжках. Чому так рано? Куди ми їдемо? У село, рідні. Не бійтеся. Ми просто їдемо в гості в село на вихідні. В понеділок повернемося додому.

(Ми з чоловіком дійсно повернемося додому у понеділок на кілька годин, але через два місяці, коли місто звільнять від окупації. Тоді я востаннє торкнуся дверей нашої квартири).

Сірий світанок ледь жевріє. Діти питають, чи можна взяти іграшки? Лише одну, улюблену. Я кидаю в рюкзак щось із речей, чомусь беру з собою рис і макарони, але залишаю в морозилці все м’ясо та рибу, які вчора закупила на тиждень: щоб були продукти, коли повернемося в понеділок.

Наступного ранку міст, по якому ми залишили Ірпінь, був підірваний.

Березень
На десятий день війни у мене був день народження. Я ніколи не забуду подарунки, які зробили мені сини. Зазвичай вони щось малювали для мене, але там у них не було ні паперу, ні олівців, лише синя кулькова ручка.

Вони придумали зробити мені «листівки» з дров для печі. Взяли дві дровинячки й надряпали на них ручкою «Мамо, ми тебе любимо» і сердечка. Ці «листівки» ніколи не порвуться, і я обіцяла дітям, що ніколи не згорять. Бо вони найкращі.

Ввечері того дня, тієї ж миті, коли за вечерею родина підняла за мене келихи з вином, телефон пікнув повідомленням: «Ваш будинок горить. У нього влучив снаряд». Я так і завмерла, стоячи з келихом. Тільки рука почала тремтіти. Дуже хотілося плакати, але чомусь не було сліз. До ранку ми не знали, що там. Була пара повідомлень від сусідів: «На вулиці йде танковий бій, пожежу ніхто не гаситиме». За ніч вогонь згас самотужки, повністю знищивши лише дах і останній поверх будинку.

Кажуть, 40 років — це певний рубіж, але чи могла я колись уявити, що вранці в цей день я отримаю від дітей листівки, намальовані на дровах, а ввечері мій будинок палатиме? Надто кінематографічний збіг обставин. Ця війна зробила все, щоб кожен епізод став метафорою й закарбувався шрамом на серці.

Квітень
Бабуся померла тихо у призначений Богом час. Ми з братом поїхали до батьків на похорон. Діти боялися мене відпускати: «А що, як вас уб’ють?» Я й сама боялася від них їхати, але мала попрощатися з бабусею.

Ми стоїмо біля труни, накрапає дрібний квітневий дощ. Родина, кілька сусідів. Священник починає читати молитву, вмикається сирена повітряної тривоги. Це мій перший раз, коли я виїхала із села. І перша почута сирена. Біля труни моєї бабусі. Сирена виє поруч так гучно, що не чути голосу священника. Я тільки бачу, як він ворушить губами та чую пронизливий, найтривожніший у світі звук. Вітер намагається вирвати з рук парасолю. Ось така молитва з одного лише протяжного завивання чи то про небезпеку, чи то про біль і втрату. Війні не потрібні режисери. У неї й так виходить.

Потім ми поїхали у рідне бабусине село. Туди, де на цвинтарі, протягом двадцяти років на неї чекав дідусь, а вона старанно доглядала за клаптиком землі «для себе», поруч із ним. Село зустріло її сонцем. Колись давно німецька бомба впала з літака на хату бабусі. Вона вижила, накрившись під ліжком подушкою. Вижила, щоб з’явилася мама. А потім і я. Багато разів я чула від неї цю історію. Але світ так нічого й не зрозумів.

Між зарослими чагарем старими могилами я пробираюся провідати моїх пра- і прапра. Чути птахів, вітер… залп. Починається артобстріл, начебто зовсім близько. Один постріл, п’ять, десять… Я здригаюся і згадую обличчя сина, який питав: «А що, як тебе уб’ють»? Усвідомлюю, що я вже на кладовищі. Лягаю у вузьке заглиблення в землі поміж могилами моїх прабабусі й прадідуся. Вони мають мене захистити. Коли нарешті стає тихо, і чутно лише, як падає земля у ще незасипану могилу, я на тремтячих ногах повертаюся до батьків.

Дві старенькі бабусині знайомі сміються з мене: «Ти що, дитино, злякалася? У нас тут щодня таке. Ми вже звикли». Я обтрушую з одягу землю. Чомусь соромно…

Травень
Я зважуюся рятувати дітей, їхати за кордон. Говорю собі: «Це лише мовний табір на літо, вони просто повчать англійську».

Кордон зі Словаччиною ми перейшли пішки. У кожного по рюкзаку. Я ніколи не літала одна, а тим паче — одна з дітьми, але я знала, що на нас чекає незнайома ірландська родина (яку я попередньо знайшла, написавши купу листів). Ці чужі люди у повідомленнях надіслали мені багато теплої підтримки. І це надало сил і віри, що я зможу.
Нічна Ірландія тонула в непроглядному тумані. Ми просто їхали в суцільному білому молоці кудись, де лише поля, корови та спокій. Туди, де через рік мені напишуть в СМС: «Ви троє — чудова частина нашої родини».

Тиша
Мені досі не набридли вівці й корови. Хоча я бачу їх частіше, ніж людей. Ми живемо на фермі. Діти «допомагали» нашому фермеру засівати поля, а потім на комбайні збирали з ним врожай. Минув один навчальний рік, почався другий. Вони вже вивчили у школі більше слів ірландською, ніж знає літня господиня нашого будинку. Це її щиро захоплює. Востаннє вони були вдома темним світанком 24 лютого.

Я шукаю сині й жовті квіти серед безмежно-зеленої ірландської трави. Дивина, та вони завжди ростуть поруч. Мені здається, що їхнє коріння десь далеко за морем, горами, містами. Проростає крізь кров і попіл, сходячи новими паростками на вулиці, де з вікна було видно дві старі сосни.

Неля, Київська область