Історія одного подарунка.

Сьогодні - рівно два тижні після трагедії в Дніпрі. Відбулося поховання 17-річного Максима Богуцького. Час вирушати на поминки.

Навколо — цвинтар, десятки пар очей із пам’ятників і ми… стоїмо із зеленим фартухом. Дмитро (45) і Тетяна (47) затримуються, щоб показати мені його. Це одна-єдина річ, що лишилася у подружжя на згадку про їхнього 17-річного сина Максима, який загинув у той день у своїй квартирі. Батьки не загинули, бо пішли з дому в гості.
Уперше я зустріла Дмитра й Тетяну на другий день рятувальних робіт — у їхніх очах була така величезна надія.

Вони показали свою квартиру на сьомому поверсі, точніше — лише кухню (все, що лишилося). І сказали: «Бачите, на холодильнику досі висить зелений фартух — подарунок сина із першої стипендії». Наступного дня вони вмовили рятувальників дістати цю річ з уламків.

Цю квартиру, із краєвидом на річку Дніпро, подружжя придбало рівно 10 років тому, і обожнювало її. Наразі від неї та машини не лишилося нічого: всі речі, і головне — фотографії - перетворилися на попіл.

Жінка розповідає: «Ми були дуже дружною родиною. Максим весь час був із нами. Я завжди думала, як мені поталанило із сином. У нього було чудове почуття гумору, він любив готувати й учитися нового».

На похорон прийшли й друзі дитинства, і нові - з університету «Політех», куди Максим цього року вступив на перший курс (на «Програмування»). Усі казали одне — яким цей хлопець був добрим і чуйним.

Сам похорон був важким: ховали Максима з накритим простирадлом. Тетяна часто тримала труну, дивилася на синів портрет і моторошно посміхалася якимось своїм думкам. Навколо всі ридали, а вона повторювала: «Не можна плакати. Не плачте, Максим це завжди забороняв». У якийсь момент Тетяна майже знепритомніла, чоловік ледве встиг її підхопити… Під кінець священники також не приховували сліз…

Ця історія для мене — про бездонне горе війни, яка забирає у людей абсолютно все: дитину, дім, речі й навіть усі фото разом. Усе, що лишилося від «того життя» — цей зелений фартух.

Оксана, Дніпро