Надія — ірраціональна.

Навіть коли очі рятувальника бачили, що наймолодшою жертвою атаки у Дніпрі став Микита Зеленський (1 рік), що не мав шансу вижити, бо був розчавлений плитою, родина все одно сподівалася.

На впізнанні тіл були бабусі й дідусі з обох сторін. Розпачу й велетенського болю можна було торкнутися у повітрі. Людмила, мати Олексія, втратила не тільки онука, але й сина. Нещасна жінка, що з вигляду, радше, походила на сестру загиблого, розкрила чорний пакет, поклала руку на понівечене синове тіло і вже не змогла відійти.

У добірці є ще одне фото: Людмила сидить біля сина, навколо — багато людей, із телефонами, документами, протоколами. Це СБУ, поліція, психологи, судмедексперти, лікарі тощо… Їм треба підписати документи, їм треба відповісти на запитання, їм треба дати застебнути пакет, а родичам треба встати й пройти до штабу.

Для мене — це «найоб'ємніше» фото серії. Бо воно — про те, що в нашому житті горя зараз настільки багато і воно так несеться, що немає часу навіть… посидіти й потримати за руку того, кого вже немає.

Чи є у вас подібне відчуття? Що часу призупинитися «на постраждати» немає, все — після Перемоги?

Оксана, Дніпро