Вчора я вперше за 12 днів зняла колготи. Я думала, що буду відривати їх із м’ясом, як багато чого зі свого серця за останні дні. Але, на диво, тіло настільки зжате, що до нього нічого не прилипає зараз. Навіть кров.

Ми провели в облозі 10 днів. За 2 км від Макарова. В одній з найпекельніших точок України, яку весь цей час безжально шматують. Без світла, тепла, води, зв’язку. Майже без новин.

Вчора, коли ми психанули й просто під градами через поле виїхали, я почала читати й дивитися новини, які знала лише на відсотків 10 — через смски рідних та радіо, яке інколи вдавалося послухати… Точно як Лілу з «П'ятого елементу», я побачила всі жахи війни в одну мить, тільки не за пару хвилин… Я 5 годин читала і дивилась, як знищують у попіл мою країну, місто моєї мрії Ірпінь, в якому я щасливо жила 4 роки й де залишилося все моє життя…

За 10 днів блокади я дізналася більше, ніж за десятиліття — про себе, про людей, про те, що насправді важливо, аби вижити […]

Я дізналася, що якщо просто подивитися на колону з танків, то один із них розвернеться і просто вистрілить у тебе, як це було з трьома сусідами з нашої вулиці.

Я дізналася, що якщо намагатися відкрито вивезти дітей через російські війська, ти перетворишся на фарш, як це було з родиною із сусіднього села.

Я дізналася, що якщо дивитися 5 годин поспіль на свічку в холодному сирому укритті, то можна зупинити крик жаху і ярості та зберегти стійкість, але все одно захворієш.

Я дізналася, як з памперсів, бережливо залишених бабусею на пам’ять після молодшого онука, зробити собі прокладки.

Я дізналася, що між запуском і приземленням градів від 6 до 14 секунд (залежно від відстані) та іноді, якщо дуже постаратися, можна встигнути сходити в туалет, поки вони летять.

Я дізналася, що справжнє світломаскування — це не просто вимкнути світло скрізь, а це навчитися наливати воду дитині в повній темряві й по звуку визначати наскільки чашка повна.

Я дізналась, як зробити свічку з решток парафіну та промасленого паперу і що церковні звичайні свічки згорають всього за 25 хвилин.

Я дізналася, як в одній воді помити дитину, себе, чоловіка, попрати білизну, вимити підлогу і змити в унітазі.

Я дізналась, як закріпити телефон на люстрі, аби в секунди, коли з’явиться мережа, дорогоцінне смс про зміну дислокації російських загарбників таки відправилось, кому треба.

Я дізналась, як в укритті придумати гру, яка підіймає бойовий дух не лише дитині, а й всім дорослим.

Я дізналась, як говорити з дитиною про війну так, щоб вона залишалася стабільною, їла, спала і була переконана, що здатна самостійно знищити 50 танків.

Я дізналась, як це — робити вибір між тим, щоб залишити батьків в небезпеці самих, бо там їхній дім і вони не готові його залишати, і вивезти дитину з цієї небезпеки, бо її життя попереду.

Як бачите, я отримала багато дуже «цінних» знань для 21 століття. Я й справді їх ніколи не забуду. І не пробачу.

Я не дізналася тільки одного — що відповідати дитині, яка кожен день у підвалі невпинно запитує: «Мамо, що хочуть від нас танки?». Я не знаю, правда.

Оксана, Київська область