Перші дні війни.

Ми всі проснулись одночасно і збіглись в одну кімнату. Чоловік нервово ходив туди-сюди, шепочучи: «Параzит, параzит, ну ж параzит…»

Я дивилась на внуків-погодків, на перелякану дочку й сина підлітка. Тоді ще не знала, що через день будемо втікати.

Усі кидали в сумки просто навмання речі, і я згребла все, що було в холодильнику.

Ми стояли на кордоні з Польщею три дні й дві ночі, я не спала зовсім, бо треба було під'їжджати щоп‘ять хвилин.

Сидячи ці дві ночі в машині, згадувала своїх рідних. Бабусю Анну, чешку, яка померла від страшної хвороби в моєму зарашньому віці. Ніколи її не бачила, але відчувала охорону, як ангела, над собою.

Свою доньку назвала на честь неї, бо любила бабусю через оповідки мами й людей у селі, які казали: «Твоя бабуся і хозяйка була: її випічка, її хліб, а майстриня». Знаю, що багато моїх талантів — це від неї.

Я згадала свого дідуся Володимира, її чоловіка, який воював у Чеській Армії Людвіга Свободи з фашистами під час Другої Світової війни. Уривки його оповідок про концтабори, як полонені їли траву, яку діставали з-під сітки, і як його Анна кидала всім їжу, випливали тепер в голові. Я пам’ятаю дідусеві сині прострелені ноги, як підносила йому блюдце для харкотиння, бо в тому концтаборі заробив туберкульоз і хворів усе своє життя.

Я вдячна сусідам полякам, які розгорнули масштабну волонтерську роботу, готуючи їжу, даючи одяг і все необхідне для життя; пропонуючи послуги по відправленню людей у різні куточки Польщі й за її межі.

Дякую тому поляку, який дав мені цілу сітку мандаринів, бо на ящику з печивом лишився тільки один, і я жадібно взяла його, бо хотілось живої їжі, а він приніс з буса цілу сітку. Тепер з теплом згадую цей момент.

Я не знала, як проїду ще кілька сотень кілометрів, і щоб не заснути, пшикала на себе прополісним спреєм, який кинула в кишеню, бо він просто в цей момент стояв на столі у кухні.

Я ніколи не відчувала такого смаку чистої води, як тепер у готелі в Чехії, і в мене ще ніколи не було такої ніжної постелі, як тут. Я щиро дякую, що мені дали місце серед тисяч таких, як я.

Кланяюсь своїй родині в Чехії, яку знайшла два роки тому і ще тоді не бачила, але вона була готова навіть прихистити моїх друзів. Я просто чекала зустрічі й знала, що щастя є.

Ніколи нікого не кляла, але зараз кажу:

«Щоб ти zдоx, Путін-паpаzит!

Щоб ти yдaвивcя, як Гітлер!

Щоб твоя влада скувала тебе!"

І я кричу до всього європейського світу:

«24 лютого вдосвіта РФ скинула бомби по всіх великих містах України, знешкоджуючи аеродроми й військові частини. Це незаконне вторгнення в квітучу, незалежну, мирну країну!

Це пекло для простих людей, бо гинуть невинні жінки й діти! Це геноцид проти українського народу! Зупиніть війну!"

Оксана, Луцьк