Для моєї бабусі це вже друга війна. Коли закінчилася перша, їй було 15 років. Коли закінчиться ця, сподіваюся, їй буде все ще 91.

24 лютого, коли я подзвонила сказати їй, що почалася повномасштабна війна, вона не заплакала й не заголосила. Вона була спокійна й зібрана. Сказала: «Бережи себе й усіх наших. Зі мною все буде добре. Що людям, те й мені».

Усі варіанти виїздів і евакуації вона відкинула. Сказала: «Це мій дім, і я буду в ньому до кінця. Ніхто мене з моєї землі не прожене». Своєї думки вона не змінює. Їй 91. Вона має на неї право. Приймаю — і хвилююся щосекунди свого життя.

Перший тиждень я говорила їй: «Це скоро закінчиться, бабусю. Це не може тривати довго. Ще трошки, і я приїду до вас. Усе буде добре».

«Оксано, доцю, це — надовго, запасайся терпінням, я знаю, про що кажу».

Бабуся таки знає, що каже. А каже вона: «Цей гірший Гітлера, Оксаночко, гірший Гітлера. Як таке може буть?»

Бабуся каже мені: «Не хвилюйся, поки війна — я не хворітиму».

У бабусиному селі й у селах поруч немає ліків від початку війни. Ні від тиску, ні від раку, ні від діабету. Бабуся тримає свою обіцянку вже 28 днів. У її сусідки — рак. Вона давати такі обіцянки не може й виконувати їх теж. Бабуся просить, зможеш знайти ті ліки?

Знайти — можу. Складніше передати їх. Але іноді все складається як треба. Ці ліки в дорозі. Для однієї жінки це — перемога й чудо. Для скількох чуда не станеться!

Ми говоримо з бабусею тричі на день. У нас свій графік. Я чула на фоні наших розмов вибухи. Бабуся чула і їх, і постріли. Останні дні - тихо. Каже мені: «Сьогодні знову варила капусняк. Їм його поки можу. Дай Бог, недовго його їсти».

«Що ви таке кажете, бабусю», — перебиваю її.

«Ну, а шо, ти ж його на дух не переносиш, — каже. —  Як приїдеш, то вже не варитиму».

Думаю: «Приїду, бабусю, і будемо їсти тільки карасів і начинку, начинку і карасів».

Моя бабуся ходила кілька днів тому на похорон. Хлопець. 20 років. Студент. Вона знає його з народження. Каже: «Такий гарний, такий світлий».

Чернігів. Не встиг вибратися.

«Усі дні ховався в бомбосховищі. А потім вийшов з другом пошукати десь їжі. Його вбили».

Каже мені…

А що тут скажеш.

Війна.

Ненавиджу.

Оксана, Львів