Підірвалася на міні в Маріуполі… Останки тіла тато привіз на тачці додому… Це все, що дізналися.
Там так само немає зв’язку. Отримали інфу через десяті руки. Навіть не знаємо дати смерті. Тато там залишився один.
27.05.22
P.S. Увесь цей час не було зв’язку з батьками. 27 квітня дізналася, що мама загинула 31 березня. На місяць пізніше, ніж це сталося!
20.06.22
Тільки сьогодні, 20 червня, я можу поділитися з вами цією страшною історією, яка сталась у нашій родині. Мама з татом йшли берегом моря по гуманітарку й намагалися знайти місце зв’язатися з нами. Тато йшов позаду. 10:00. Пролунав вибух. Мама наступила на міну.
Тата відкинуло вибуховою хвилею. Удар припав на груди. Довго боліла ще потім грудна клітка. Стало різко погано видно. Праве око постраждало сильніше. З грудей від вибуху зірвало ланцюжок із хрестиком. Коли прийшов до тями, підбіг до мами.
Її ніг не було взагалі. Їх відірвало. Вона попросила його її посадити. Посадив. Спокійно сказала йому, що їй жарко. Тато зняв її верхній одяг. Попросила пити. Тато дав їй води, вона зробила перший ковток, другий вже не змогла.
10:08. Мама на очах у тата померла від втрати крові. Тато ці останні 8 хвилин її життя цілував її, розмовляв із нею. Підняти її й нести додому не було сил. За цей місяць був знесилений постійними бомбардуваннями, сидінням у погребі, відсутністю нормального харчування. Напередодні у двір потрапила фосфорна бомба, і від вибуху тата контузило. Мама весь місяць сиділа в погребі з Біблією в руках і молилася.
Тато пішов додому по тачку і, повернувшись, повантажив маму й цілий день до вечора віз її додому по піску, що провалювався.
Друга ночі. Тіло мами було вдома. Більше не було куди тягнути час. Тато знайшов у дворі щільний целофан, замотав тіло, поклав на тачку. Ніхто із сусідів не погодився допомогти ховати, бо на вулиці йшли дуже сильні бої.
Тато сказав, що страху в нього не було зовсім, і такого жаху, який відбувався в них, не показують навіть у фільмах. Він підійшов до першого танка під обстрілами й почав просити, щоб його пропустили поховати дружину.
Військовий дав відмашку. Дали йому проїхати. Приїхав із мамою на тачці на цвинтар. Усі могили було вивернуто від вибухів. Він тягнув пакет із мамою вже по землі.
Біля могили маминого тата почав копати яму. По ньому почали стріляти. Він кричав у відповідь, щоб цілилися краще.
Вирив яму. Закопав.
Татові 72 роки. Зараз щодня ходить до мами на могилу й носить свіжі квіти з городу. Вдома розмовляє з її портретом. Дуже тужить. Увесь час у нього перед очима стоїть ця картина того, що відбувається з мамою. Перестав спати ночами. Весь час розповідає нам цю історію телефоном. Днями, коли розповідав, розплакався. Я вперше чула, як тато плаче.
Папа залишається зараз у Маріуполі. Виїжджати не хоче. У нього там улюблені 3 собаки та 4 коти. Які щоразу під час бомбардування спускалися сходами в погріб і сиділи з ними там. Я цими сходами ледве спускалася, а то здорові собаки…
Там 4 місяці немає води, газу, зв’язку, світла. Зв’язок змогли йому організувати з величезними зусиллями. У нього на вулиці є зв’язок. Зв’язок жахливий. Погано чутно, і буває, по кілька днів не можемо додзвонитися. Коли спілкується з нами, йому легшає. У тата сильне почуття провини, що не вберіг маму.
Там зараз просто кам’яний вік якийсь. Життя надголодь. Говорить, що на макарони вже не може дивитися. Гуманітарку дають рідко й мало. Батьку доводиться під час такої спеки готувати їжу на багатті. У його віці це все складно, і при цьому все швидко скисає. Коти й собаки сильно схудли. Брудні.
Тато дуже любить читати й ночами без сну зараз читає завдяки тому, що добрі люди привезли свічки.
Є ще один страшний момент, який зробила в цій ситуації моя рідна сестра, яка живе в Росії. Але про це поки що в мене сил розповідати немає.
Чотири місяці безсилля й жаху для мене та моєї родини не минули безслідно. Моє здоров’я зараз потребує відновлення…
Маму звали Олена Василівна. Мамі було 68 років. 30 років безперервного стажу роботи вчителем у школі. Виростили з татом нас, трьох дітей.
15.09.22
Батько сьогодні помер.
Менше ніж через пів року після трагічної загибелі мами в батька на очах…
І ми не змогли й не можемо приїхати на окуповану територію на похорон мами й на поховання батька. Ми навіть не знаємо, де його поховали.
Добу не приїжджала окупантська міліція, щоб зафіксувати смерть і забрати тіло.
Моє серце розривалося від того, що він лежить на порозі будинку, і голодні собаки можуть розірвати його тіло. Знайшли тіло сусіди.
У Києві в мене взяли ДНК і, коли буде деокупація, будуть робити ексгумацію і шукати, де його поховали.
Дуже боляче… За 7 місяців у мене 7 смертей близьких і рідних… Я не знаю, як я це витримую.
Подорвалась на мине в Мариуполе… Останки тела папа привёз на тачке домой… Это все, что стало известно.
Там все так же связи нет. Узнали инфу через десятые руки. Даже не знаем дату смерти. Папа там остался один.
27.05.22
P. S. Все это время не было связи с родителями. Сегодня, 27 мая, узнали, что мама погибла 31 марта. На месяц позже, чем это произошло!
20.06.22
Только сегодня, 20 июня, я могу поделиться с вами этой страшной историей, которая произошла в нашей семье.
Мама с папой шли по берегу моря за гуманитаркой и пытались найти место связаться с нами. Папа шёл сзади. 10:00. Раздался взрыв.
Мама наступила на мину. Папу откинуло взрывной волной. Удар пришёлся на грудь. Долго болела ещё потом грудная клетка. Стало резко плохо видно. Правый глаз пострадал сильнее. С груди от взрыва сорвало цепочку с крестиком. Когда пришел в себя, подбежал к маме.
Ее ног не было полностью. Их оторвало. Она попросила его ее посадить. Посадил. Спокойно сказала ему, что ей жарко. Папа снял ей верхнюю одежду. Попросила пить. Папа дал ей воды, она проглотила первый глоток, второй уже не смогла.
10:08. Мама на глазах у папы скончалась от потери крови. Папа эти последние 8 минут ее жизни целовал ее и говорил с ней.
Поднять ее и нести домой не было сил. За этот месяц он был обессилен постоянными бомбежками, сидением в погребе, отсутствием нормального питания. Накануне во двор попала бомба, и от взрыва папу контузило. Мама весь месяц сидела в погребе с Библией в руках и молилась.
Папа пошёл домой за тачкой. Вернувшись, погрузил маму и целый день до вечера вёз ее домой по проваливающемуся песку.
2 ночи. Тело мамы было дома. Больше некуда было тянуть время. Папа нашёл во дворе плотный целлофан, замотал тело, погрузил на тачку. Никто из соседей не согласился помочь хоронить, так как шли очень сильные бои на улице. Папа сказал, что страха не было у него совсем, и такого ужаса, что происходил у них, не показывают даже в фильмах.
Он подошёл к первому танку под обстрелами и начал просить, чтобы его пропустили похоронить жену. Военный дал отмашку. Дали ему проехать. Приехал с мамой, погружённой на тачку, на кладбище. Все могилы были вывернуты от взрывов. Он тащил уже пакет с мамой по земле.
Возле могилы маминого папы начал копать яму. В него начали стрелять. Он кричал в ответ, чтобы целились лучше.
Вырыл яму. Закопал.
Папе 72 года.
Сейчас каждый день ходит к маме на могилу и носит свежие цветы с огорода. Дома разговаривает с ее портретом. Очень тоскует. Все время у него перед глазами стоит эта картина происходящего с мамой. Перестал спать ночами.
Все время рассказывает нам эту историю по телефону. На днях, когда рассказывал, расплакался. Я впервые слышала, как папа плачет.
Папа остаётся на данный момент в Мариуполе. Выезжать не хочет. У него там любимые 3 собаки и 4 кота. Которые все время в бомбежки спускались по лестнице в погреб и сидели с ними там. Я по этой лестнице еле спускалась, а тут здоровые собаки…
Там 4 месяца нет воды, газа, связи, света… Связь смогли ему организовать с огромными усилиями. У него одного на улице есть связь. Связь ужасная. Плохо слышно и, бывает, по несколько дней не можем дозвониться.
Когда общается с нами, ему становится легче.
Сильное чувство вины у папы, что не уберёг маму.
Там сейчас просто каменный век какой-то. Жизнь впроголодь. Говорит, что на макароны уже не может смотреть. Гуманитарку дают редко и мало. Папе приходится по такой жаре готовить еду на костре. В его возрасте это все сложно, и при этом все быстро скисает. Коты и собаки сильно похудели. Грязные.
Папа очень любит читать. И ночами без сна сейчас читает благодаря тому, что добрые люди привезли ему свечи.
Есть ещё один ужасный момент, который сделала в данной ситуации моя родная сестра, которая живет в России. Но, об этом пока у меня сил рассказывать нет.
Четыре месяца бессилия и ужаса для меня и моей семьи не прошли бесследно. Мое здоровье сейчас требует восстановления…
Маму звали Елена Васильевна. Маме было 68 лет. 30 лет непрерывного стажа работы учителем в школе. Вырастили с папой нас троих детей.
Останню частину свідчення написано українською мовою — РЕД.
15.09.22
Батько сьогодні помер.
Менше ніж через пів року після трагічної загибелі мами в батька на очах…
І ми не змогли й не можемо приїхати на окуповану територію на похорон мами й на поховання батька. Ми навіть не знаємо, де його поховали.
Добу не приїжджала окупантська міліція, щоб зафіксувати смерть і забрати тіло.
Моє серце розривалося від того, що він лежить на порозі будинку, і голодні собаки можуть розірвати його тіло. Знайшли тіло сусіди.
У Києві в мене взяли ДНК і, коли буде деокупація, будуть робити ексгумацію і шукати, де його поховали.
Дуже боляче… За 7 місяців у мене 7 смертей близьких і рідних… Я не знаю, як я це витримую.
