Дивні думки приходять в голову, коли біжиш із каструлею гарячого, як вогонь, борщу під артобстрілом. Добіжиш чи не добіжиш? Як залягти, не перевернувши каструлю? Куди ляже наступний прихід? Як ти будеш виглядати в калюжі з борщу, якщо теє… ну тойво… Що будуть їсти у відділенні, якщо не донесу? Словом, багато чого.

Ми живемо поруч із лікарнею, тому вирішило братство доручити нам борщ. Гарячий, червоний, справжній. Бо у нас ще був газ удома. І мама. Евакуйована зі свого помешкання, де вже не було ні газу, ні тепла, ні струму.

Сестра-господиня (дай Вам Боже здоров’я, пані Ірино, за те, що годувала нас півтора місяці) назбирала борщовий набір, і мама зварила український борщ. Величезний баняк. Гарячий, як вогонь. Червоний, як західне сонце. Густий, як гуляш. Смачний, як останній день. Запашний, як квіти для коханої.

І ми з Ларисою вранці прибігли його забрати. На сніданок. Я вам скажу, що борщ на сніданок, із салом і чорним хлібом, якраз те, що треба у війну. І не сперечайтесь — перевірено. І для душі, і для тіла.

Несу повну по вінця каструлю, загорнуту в рушник, на витягнутих руках, обережно, як новонародженого. Поруч — Лариса як сек’юріті. Обидвоє в хірургічних костюмах і кросівках. Тільки відійшли від дому — почало ляскати.

Прокинулись, сучі діти! І чую ж, що, бляха, близько — бо свист перед приходом, але ж прискоритись не можу — бо борщ же ж! Отоді і почали лізти всілякі картинки в уяву — що, коли якщо?

Кажу Ларисі: біжи швидше, я борщу не кину, а ти біжи. А вона мені — ніт, я з тобою. Типу, що ж ми без борщу робити будем? Кажу, залягати зараз будем, отам, під парканчиком, бо там банячок з борщем можна акуратно пристроїти, і не дуже брудно. А воно як трісне, як лупоне, зараза. Це був не біг, а спортивна хода. І дуже швидка. Але не розплескали, донесли! Певно, найсмачніший борщ в моєму житті. Потім довго сміялися. Бо українець борщу не кине. Ніколи.

Олег, Чернігів