Це Андрій. Послухайте про нього трошки. Він того вартий.

Нам було потрібно якось довезти до Харкова 20 тонн гуманітарки (ліки, їжа, рації, дитяче харчування тощо). Потрібен був водій із фурою. Усі сцикували їхати, бо «там жє стрєляют, я єбал туда єхать».

Знайшовся один. Андрій. У нього ахуєнна фура MAN. У ній чисто, немов у реанімації (без жартів, ми знімаємо взуття, коли ліземо у кабіну).

Коли ми запитали «скільки за доставку», він майже послав нас нахуй. «Заправите мене — і поїбашили на Харків швидше». Він навіть не взяв гроші за заміну мастила у своїй фурі.

Андрій ненавидить свнсбк, про що нагадує кожні 50 км.
Позавчора ми шукали ще водіїв із фурами, щоб доставляти на Харків більше допомоги, і Андрій обдзвонював своїх колег-далекобійників.

«Та нє, ти шо, Андрей, я туда не сунусь! А скока платят? Нихера не платят? А чего я тагда паєду? Та нахуй оно тагда мне надо?»
«Пішов нахуй, сцикло», — відповів колишньому другу Андрій і поклав трубку.

«У країні війна, а цей підар рахує скільки заробити», — біситься Андрій.

Він дуже хоче собі у фуру автомат. «Ну якщо зустрінемося з цими уїбанами безродними, то я з собою точняк п’ятьох заберу до пекла».

Андрій дуже хоче возити амуніцію. Він не сцить обстрілів, русню та померти. Бо «або перемога, або смерть».

Андрій — це лице нинішньої України. Коли ми їдемо на фурі, то веземо не тільки тонни гуманітарки, а ще й сталеві яйця Андрія.

Будь, як Андрій. Не сци, блядь!

Олег, Харківська область