Ранкова зарисовка.
Можливо, занадто емоційна й пафосна вийде. Але, крім адреналіну й куражу самого нашого наступу, є важливий момент і враження й від зустрічей з місцевим населенням, яке по кілька місяців було хто просто без зв’язку, хто без світла/газу/води. І сотні їхніх історій, частину з яких навіть уявляти не хочеться.
Кілька епізодів, з позитиву.
Епізод 1
Колупаюсь в течику, вишукую спальник і якісь консерви на вечерю — плануємо ночувати. Звідкись поряд несамовитий крик, від якого ледь не дістаю інфаркт і луплюсь головою об кришу:
— Галяяяяя! Галя! То наші! Наші прийшли! І у них інтернєт єсть! Із космоса-а-а! Звоніть можна! По вайберу! Як раньше-е-е!.. Біжи сюди-и-и, дура-а-а. Не брешу-у-у!
На крик з-за парканів починають висовуватися голови (от як в мультфільмах, чесне слово), і підтягуватися пів села. З обнімашками, сльозами, соплями, кавунами й динями.
— А шо, от так просто можна пазваніть? А ви от луччє паспорт у всіх спрашуйтє. І запісуйтє. А то вдруг ми маскалі чи лугандони.
Ну, якщо корисні поради дають одразу — то точно вже наші…))
Епізод 2
Курю зранку, підтюпцем прибігає жіночка з відром і здоровою сумкою в обох руках. Захекано:
— Добрий день! Хлопчики! А я вам борщику зварила і пиріжків з капустою. Беріть, поснідайте!
Придивляюсь і розумію, що вона абсолютно серйозно й не жартує - відро повне справжнього борщу. Здорова тітонька, отак з повними відрами бігати.
— Та дякуємо, не потрібно, усе маємо. Навіть з вами можемо поділитися.
— Та беріть, то ж свіже, домашнє, в п’ять утра встала, щоб тепле вам с утра було.
Розумію, що відмазатись не вийде. Та й не хочеться — свіжий гарячий борщ усе ж, то вам не тушонка. Роблю останню спробу зберегти пристойність:
— Та й принесли вже нам. І хліб, і кавунів, і…
— От же каза драна! А казала, що в магазін несе! От же я їй зараз! Ну, вже як в Люськи хліб взяли, то і борщик мій беріть, ну як же так… От же каза драна, апєрєділа…
Беру відро — відро! — борщу, обнімаємось із жіночкою, дякую. Несу цінний хабар пацанам. Борщ — афігенський. Як удома. Із свіжим, теплим іще хлібом і булочками з капустою. Усі щасливі.
Епізод 3
Читаю новини. Помічаю, що до мене наближається жменя підлітків, дуже гопніковатого вигляду. Сутулі плечі, хода вразвалочку, бриті, у штанах абібасах — класичні такі. Спостерігаю. Підходять, один, найвищий:
— Добрий день!
— Добрий.
— А мені вже два місяці як 18 год було!
Офігеваю, але ок, і не такі прелюдії чув.
— Ну, вітаю…
— Так я і паспорт магу паказать!
— А навіщо? Я ж не паспортний стіл, і не ЦНАП. Ти якусь печатку хочеш, чи що?
— Я в армію хочу! Мнє уже 18 год єсть! Я два місяці ждал. Придумав, як до вас добраться вже. А тут от і ви самі прийшли. Кому докумєнти здавать?
Охрініваю. Звертаю увагу нарешті на те, що «група підтримки» тримає в руках: рюкзак, спальник, якісь кульки. Доходить, що він на повному серйозі прийшов записуватись от просто тут в ЗСУ. А банда — на повному серйозі прийшла його проводжати. Розгублююсь трохи. Корєша інакше розцінюють паузу:
— Беріть. Олєг крутий! У нього отчим в тюрмі дажє сідєл. І Наташку ці підари забрали, вони з Алєгом паженіцца мали, і до сіх пор не знаємо, де вона. Беріть, не апазоріт. І таврію мою віджали, гандони!
Охрініваю повторно.
Епізод 4
Вечір, стаємо, розгортаємо зв’язок. Майже одразу вхідний виклик на вайбер, котрим я практично не користуюсь. Дивлюсь на відверто симпатичну аватарку — білявка з гарною усмішкою. Ну ок, симпатичні білявки — це ж дуже добре?:) Беру слухавку. Звідти несподівано злим жіночим голосом:
— Це хто?! Шо нада?
Дивуюся, звісно, але й не таке чули:
— Ну, жіночко, це ж ви мені дзвоните. І ви ж мене питаєтесь, куди ж ви дзвоните?:)
— Яка я вам жіночка?! (а на аватарці справді дівчинка 20−25 років). То ви мені дзвоните!
— Ем-м-м… (аж у ступор ввігнала).
— У мене три пропущених від вас! Вчора! Що хотіли?
Панічно згадую, де й кому я міг дзвонити вчора. Ще й по вайберу. Блискає спогад у голові:
— Слухайте, а ви часом не Аліна?
— Аліна…
— О! Тоді згадав. Батько ваш вчора підходив, просив подзвонити, але ви не брали тру…
— СКАТІНА!!! Тварь! Мудак! Шо? Дєнег апять за інформацію? Шоб ти здох, зек хєров! І своїм скажи.
Охрініваю:
-СТОП! Аліна, стоп! Ану заспокойся! Я — офіцер. Десантно-штурмових. Військ. Збройних. Сил. України!
…Тиша… Майже пошепки:
— Що, правда?..
— Угу. Він вчора підходив, попросив подзвонити, казав, у тебе вчора день народження, привіта…
— І-і-і-і-і-і-і-у-у-у-у-у-у… Моментально зі слухавки сльози, плач, істерика. Повірила…
Кілька хвилин пробую заспокоїти. Вдається.
— А де він?..
Згадую, що вчора ночував у Бугаївці.
— Бугаївка? А де це?.. Це ж там, де тьотя Лена живе!!! Да…
— Ем-м…
— ЮРА-А-А!!! Вдівайся!!! Поїхали! Папа! ЗСУ папу нашлі! Їдемо до тьоті Лєни! Він там! Там вже звільнили! ЗСУ дзвонили про папу!
— Тільки їдьте через…
Куди там. Про мене і про телефон вже й забули… Ох же ж і нескучно, певно, цьому Юрі жити з такою енергійною і шебушною Аліною:)
Такі от пару епізодів… Навіть мене, сухаря флегматичного, пробиває інколи.
Олександр, Харківська область