Обережно, двері зачиняються, наступна станція — Бородянка.
Зараз кожен з нас — як відкрита рана. І саме тому ми так хапаємося за ці соломинки типу перепостів фото Анджеліни Джолі з хлопчиком (чи дівчинкою), бо це ніби мазь із антибіотиком. Та тільки ця мазь не дуже допомагає від осколкових поранень.
Дуже тішить, що кицьку* врятували — не уявляю, як вона там просиділа стільки часу, де брала їжу, воду (хіба може жива істота стільки прожити без води?) А потім як згадаю, що люди в нас на Склянці від жаху і сліпого бажання вижити робили зі своїми тваринами, стає млосно. Зграї голодних собак з Ірпеня й Бучі, цілоденна гризня, пухнасті, породисті кімнатні коти, які скрадалися під моєю хвірткою, бо вже, мабуть, не могли ховатися, так їсти хотіли… Я взагалі ці всі жахи запхала собі в мозкову коробку за бетоновану стіну. Підгодовувала їх, поки могла, але вони часто шугалися й тікали. Хоча залишене з вечора м’ясо з'їдали.
Розкажу тільки про найбридкіший, на мою думку, випадок, бо він зачепив безпосередньо мене і стосується людської натури.
Отже, уявіть, навколо війна, сусідка здриснула, покинувши внука і тварин (двох котів і собаку). Внук — типовий дебіл-психопат, який і в мирний час цих тварин душив, за що ми погрожували йому викликати поліцію. Але ж тут війна, мама пожаліла його, поговорила з ним, і він почав до нас ходити в дім. То трохи картоплі принесе, то печива, то супу, то дров наколе. А в своїй квартирі навів шизофренічну чистоту — кімнатного кота викинув, собаку вигнав з двору за хвіртку і перестав годувати. Кіт ходив за нами надворі й жалібно нявчав, собаку покусали ірпінські. Неможливо на це все дивитися, хоч і відсторонюєшся, хоч і сліз нема.
І тут цей моральний урод завалює без стуку до нас у хату (бо ж війна, розумієте, всі правила перестали діяти), чує моїх котів, які в кімнаті шкребуть двері, й каже авторитарним тоном: «А тебе не надоела ета кошатня? Надо вьігнать, я своих вьігнал, от них беспорядок».
Якби я мала тоді зброю, то… не знаю. А так я просто відвернулася, а мама його делікатно випхала, чітко пояснивши, що так само і його бабуся покинула. Мені потім сказала: «Нам треба якось виживати, пропадемо з голоду без його погреба». А як на мене, то краще з голоду пропасти, ніж терпіти людину, яка вважає, що може командувати в чужому домі, бо принесла чотири картоплини. Я розумію, що це все від алкоголю й наркотичних речовин, але… У чомусь це було гірше за обстріли. Терпіти постійні візити мерзотника, який типу тобі допомагає вижити, а своїм тваринам допомагає померти.
Але цей хоч вигнав. Були й мерзотніші мерзотники, які замикали в квартирах…
А мама його жаліє. Все повторює: він же нам допомагав. Мабуть, доведеться і йому, покинутому, чимось допомогти, коли поїдемо додому. Ми взагалі не знали, чи він вижив, бо ж останні дні окупації були люті. Але одна сусідка взяла в нього наші телефони. Хотілося б, щоб і його тварини вижили. Хоча на це надії мало.
Така от історія про те, що скривджений і слабкий кривдить слабших за нього. Бо сильніші дають по зубах.
Олена, Буча
* Йдеться про кицьку на кличку Шафа (насправді Глорія), дивом врятовану в Бородянці. Тварина два місяці просиділа на 7 поверсі зруйнованого будинку.