«Ракети! Швидше у сховище! Господи, знову!»
Я підхоплююся з ліжка, зігнувшись, швидко натягаю чоботи, хапаю куртку й кидаюсь до дверей.
Виявилося, це всього лише літня сусідка встала вночі попити водички — і йшла собі, постукуючи ціпком по підлозі…
…Зараз сиджу в повній темряві й розумію: зі мною, схоже, не все гаразд.
Тут не гасять вночі вогнів і не бояться ходити по вулицях, але от — «ірпінський синдром» приїхав зі мною й сюди. Невже це назавжди?
Олена, Ірпінь
Читати оригінал російською мовою