8 днів ми думали, що так і повинно бути: ще трошки — і Україна переможе. Вибухи, обстріли було чутно майже безперервно. Перестрілка біля будинку нас налякала.

Ніч ми збиралися, шукали авто, щоб 3 км доїхати до евакуації. Зранку роздали всі припаси бабусям-сусідкам.

Перед самим виходом пролунав вибух — дуже сильний і близько. І сидіти страшно, і виходити страшно. Російська рулетка. Але пішли — двоє дорослих і троє дітей. 3 км пішки, під обстріли та вибухи.

Дійшли до місця, де волонтери баптистської церкви проводили евакуацію. Нам пощастило, бо швидко привезли й роздали паливо, якого в місті вже не було.

Під вибухи, зі сльозами, нам довелося розділитися по автобусах. Малі діти сіли в бус із віконцем, а старші в грузове авто без вікон. Набили всі машини людьми, всіма, хто добіг.

На трасі наш водій попередив, що почався найважливіший проміжок і що його будь-якої миті можуть «зняти»… Таке з водіями вже було не раз. Уся Україна знає, що зелені коридори насправді не зелені, а червоні […]

Поки їхали, дізналися, що через 15 хвилин після нашого виходу з дому почали бомбити нашу вулицю. Горіли будинки, знесло дах поряд, наш дім залишився без вікон і балконів. Багато сусідів постраждало, були важкі поранення, декому відірвало кінцівки.

Нас врятували 15 хвилин!

Олена, Ірпінь