«Мама, за що вони нас убивають?!» — кричав Лука, лежачи обличчям у підлогу під сходами, вчепившись у мою руку так, що вона в мене досі вся у кривавих саднах.
У цей час над нашим домом був пи*дець. Звуки запуску градів, десятки за хвилину, звуки ракет, що падали десь неподалік, жахливі, страшні звуки МІГ-ів прямо над нашим дахом…
На 4-й день ми з Дашкою, яка чотири дні не вилазила з-під сходів зі своїм річним Тимошем, зізнались одна одній у тому, про що думали обидві: «Ну, значить, усе. Ну ось так значить. Ну і хуй з ним. Головне, щоб одразу і не боляче».
Мене заспокоювали тоді слова нашого старого сусіда Івана Івановича, який заходив іноді до нас і говорив: «Дівчата, тіштеся, якщо ви чуєте ракети. Бо, якщо вона прилетить до вас, ви її не почуєте».
Олена, Київ
Читати оригінал російською мовою
«Мама, за что они нас убивают?!» — кричал Лука, лежа лицом в пол под лестницей, вцепившись в мою руку так что у меня до сих пор вся рука в кровавых ссадинах.
В это время над нашим домом творился пиздец. Звуки запуска градов, десятки в минуту, звуки падающих где-то неподалеку ракет, ужасные, страшные звуки МИГ-ов прямо над нашей крышей.
На 4 день мы с Дашкой, которая 4 дня не вылезала из-под бетонной лестницы со своим годовалым Тимошей, так вот мы признались друг другу в том что у нас крутилась одна и та же мысль: «Ну значит все. Ну значит вот так. Ну и х*й с ним, главное чтобы сразу и не больно.»
Меня успокаивали тогда слова старого соседа нашего, Ивана Ивановича, который заходил к нам иногда и говорил: девчата, радуйтесь что вы слышите ракеты. Потому что если она прилетит к вам, вы ее не услышите.
