Довго думала, чи писати це все, але вирішила таки залишити на згадку. Днями я стала мамою вдруге. Багато хто зі знайомих знав про мою вагітність і всіляко нас підтримував. Щиро дякую вам, друзі! Це дуже допомагало й зігрівало. Обіймаю вас міцно.

Я народжувала в день рекордної кількості сирен: 15 за добу, здається, понад 9 годин загалом. Так, мені було не до них. Так, я не могла бігти в укриття з пологової зали. Мене б не покинули лікарі та медсестри. Але відчинене вікно і це постійне завивання дуже всіх нервувало, забирало настрій і сили.

Першими звуками, які почула моя донька, були сигнали якоїсь за рахунком клятої сирени і мої слова: «Я люблю тебе! Ти найкраща!».

У день виписки просто над дахом пологового будинку, де ми були на останньому поверсі, пролетіли ракети. Я вперше чула їх так близько й гучно. Вони впали далі, цілили не в лікарню, вибухи теж було чути. Ми бігли в підвал. Величезні перелякані очі породіль, які несуть сходами свої дорогоцінні клуночки у сховище, не зважаючи на біль від швів і запаморочення. Холодний, як погріб, підвал. Мороз від страху по шкірі, волосся дибки. Розумієте, ми кілька днів тому народили найдорожче, найцінніше, що може тільки бути в житті. А над нами летять ракети, і немає ніякої гарантії, що через хвилину не прилетить іще одна ракета, яка промахнеться, або ж навпаки — буде цілити в лікарню.

Це невимовний жах і розуміння своєї цілковитої безпорадності, безкінечної абсурдності й позарівневої жорстокості того, що відбувається. І дикий страх, що, може, ти ніколи більше не побачиш свого сина, сестру, бо ракети полетіли в їхній бік. Дзвониш на ходу, і секунди очікування як роки.

У чому винні діти? Що вони зробили такого, що їх доводиться називати тепер «діти війни»? Моя бабуся народилася 1941 року й теж була «дитиною війни». Я не розуміла значення тих слів до цього лютого. Це діти, які з народження знають про найстрашніше. Але діти народжуються для того, щоб жити щасливе життя, і вони — як світло у темряві: дають надію й сили це все пережити. Усе буде Україна!"

Ольга, Дніпро