Я проспала війну…

24-го лютого о п’ятій ранку за вікном гахнуло. Сигналізації розривалися. Мене підірвало з ліжка. Усе ніби в тумані. Я була виснажена хворобою сина, якому ще не виповнилося 3 років, лікарнями й безсонними ночами.

Мозок дав команду спати. Та о 7:40 ми знову прокинулися. На цей раз від сирен.

«Це швидка», — заспокоював чоловік.

Я зірвалася з ліжка і схопила телефон. О 5-й ранку два пропущених від подруг.

«Це війна! Пакуємося». Шлунок скрутився трубочкою, а в горлі пересохло. Чоловік пірнув у новини, а я — у шафи.

«Подруги не телефонуватимуть о 5-й ранку. Це грьобана війна», — шипіла я на чоловіка, який вперто не збирався поспішати.

«Збудиш Бодю», — спокійно відповів він.

У стресових ситуаціях людина діє за принципом: бий, біжи, замри. І я побігла. Поспіхом витягала валізи, закидала як попало речі. Одне за одним приходили повідомлення: «Ми виїхали. Ви де?».

Здавалося, всі були спаковані ще з п’ятої ранку. І тільки я проспала. Проспала довбану війну. Як таке можливо? О 13:30 за вікном засвистіло.

«Відійшли від вікна», — я не впізнала свій голос.

Бабах!!! Зовсім поруч…

«Ти лякаєш дитину. Це наші збили ракету. Мабуть, на Васильків летіла», — так само спокійно сказав чоловік.

Стало страшно. Так страшно, що вода не допомагала напитися. Їхати чи не їхати? Де безпечно? Чоловік нарешті почав виносити валізи в машину. В дорозі стало легше.

«Мабуть, варто на Польщу. Тільки заїдемо в село, перекусимо», — сказав чоловік.

У селі родина двоюрідного брата теж захотіла їхати з нами. Тепер у нашому Форді було людно: четверо дорослих і троє дворічок.

Ми змінили план і рушили на Кишинів. Під ранок я з невісткою та трьома дітьми перетнула пішки кордон у Могилеві-Подільському. Там нас зустрів дядько брата. У нього в гостях ми провели кілька днів. Без сну. На заспокійливих. Від сирен швидких серце тікало. В останній день машиною приїхали мої батьки, і ми разом вирушили до румунського кордону назустріч брату, який мчав за нами з Іспанії. Попереду була довга дорога довжиною 4000 км.

Нарешті ми в'їхали в Малагу. В місто, що стане новим… тимчасовим… домом. Місто біля моря… з моїх довоєнних мрій… Щоправда, в тих мріях мав бути поряд чоловік і мирне небо над моєю країною.

Тепер ми гості на чужій землі, які хаотично спакували життя у пару валіз… Ми біженці… У чужому середовищі. З чужою мовою. Та геть не рідними пейзажами. Туга за Україною фонить 24/7. Щоранку дедалі важче відповідати на питання сина:

«Чому ми тут?» — і чути: «Я хочу бути вдома в Україні» чи «Я поб’ю усіх дядьок, і тато приїде».

Ольга, Київ