Напишу, який мені дали позивний і чому. Бо це забавна історія.

Їдучи на збори, я вдягнув усе чорне, бо це ж практично. Прибув у частину на Заході України, форму ще не видали, і я у цивільному пішов на обід. У їдальні на роздавальній лінії п’ять жіночок, віку моєї мами й старше. Я веган, тому нахиляюсь і дуже тихо, скромно (бо ще не знаю які порядки по їжі, чи можна взагалі обирати) питаю:

— Пані, чи можете мені накласти тільки пісної їжі, будь ласка? Жіночка, у якої я запитав, трохи підвисла (такого, схоже, ще не запитували). А її коліжанка поруч в цей час складала пазл: весь в чорному, з бородою, постує, тихий і ввічливий — бінго! — її лице осяяло розуміння і вона підштовхнула першу:

— Люба, що ти стоїш, не розумієш хто це? — і до мене: — Зараз усе зробимо!

І дуже тепло посміхнулась: не по-жіночому, навіть не по-материнськи, а з якоюсь блаженною вдячністю.

Тоді я подумав, що вона зрозуміла, що я веган і підтримує такий вибір, посміхнувся і тепло їй подякував за обід. Коли я зайшов на вечерю, жіночки й бабусі мені стали посміхатися цими дивними посмішками:

— Доброго дня, ми про вас подумали, ось. І вони дали мені величезну порцію пісних страв.

Я радів, що зустрів на службі таке розуміння. Але злякався, коли на сніданку одна з жіночок, подаючи мені чергове пісне асорті, трохи нахилилася, наче кланяючись. Я від неочікуваності також поклонився у відповідь і здивований пішов їсти.

Прояснилось все через кілька днів. Жіночки так само тепло усміхались, коли мене бачили, інколи ми ледь помітно кланялись один одному, годували вони мене на забій. Але «на узварі» з‘явилась нова молода дівчина, і коли я пройшов церемонію роздачі, то почув за спиною, як бабуся говорила новенькій:

— А це капелан бригади. Стали зрозумілі й блаженні посмішки, й поклони. Але на роздачі жвавий рух військових, черга, і я не закричав «Це помилка, я не капелан! Ви давали великі порції простому вегану, а не святому отцу, вибачте Христа раді!».

Я пішов, і щобільше я не сказав це і наступного разу. Не лише через те, що дуже тупо звучало «Доброго дня, я не капелан», але і тому, що у них була якась перепалка, а коли я зайшов, вони одразу стишили голоси й привітались зі мною. Якщо їхня віра в те, що я капелан, змушує змінити крик на посмішку, навіщо її розвіювати? — подумав я і пішов їсти.

Більше нагоди розказати їм не було. Ще до того, як вони почали приходити до мене на сповідь чи просити благословіння, нашу частину перевели й ми більше не бачились. Але хлопці з частини досі сміються з того, що ми кланялись один одному і дали мені позивний «Капелан».

Павло, Донецька область