За 17 днів (26.02−14.03) у пані Стефанії переночувало зовсім не знайомих 25 людей, що тікали від війни з Києва, Харкова та Кривого Рогу. Найбільше було 11 людей одразу. Пізніше їх жінка розподілила до дочки та онучки. Здебільшого всі вони транзитом зупинялися перепочити перед перетином кордону.

Жінка розповідає, що рада й такій компанії, адже чоловік нещодавно помер, а діти давно працюють в іншій країні. Подібні історії з поселенням у себе людей пані Стефа практикувала у мирний час — це були здебільшого сезонні торговці. Тому коли дочка розповіла про таку потребу надати прихисток тепер — погодилася без вагань.

«Мені веселіше коли хтось у мене живе, про когось дбати, з кимось поговорити». «Я віддала для людей, що приїжджають, дві кімнати, холодильник, кухню — господарюйте».

«Мене знайомі питають: Стефо, як ти залишила чужих людей у хаті й пішла в магазин чи до церкви? А я відповідаю: кого боятися — це ж люди, а не звірі — я їм довіряю. Також перед тим, як до мене мають заїхати нові мешканці, стараюся, щоб вони з дороги були нагодовані, прийшли в теплу хату й почувалися, як колись удома».

Про кожного свого мешканця відгукується позитивно: разом їдять, по черзі готують, продукти також кожен поповнює (крім того, привозять із церкви та сільради). Найбільше їй шкода дітей, в очах яких читається страх. Якщо вони за ці кілька днів, граючись із котиками-песиками, починають усміхатися, то радіє і їхня власниця.

Тяжко жінці розлучатися з кожним своїм жителем, адже той час, що проводять разом, вони стають уже як рідні. Але ці обставини не заважають їм і надалі підтримувати зв’язок з будь-якої точки світу.

«Я мрію, що коли це пекло закінчиться, ми разом зберемося за великим столом і святкуватимемо українську перемогу. А зараз прийматиму людей доти, доки вони цього потребуватимуть. Це мій особистий маленький внесок у наш мир».

Ірина зі слів Стефанії, Івано-Франківська область