Блекаут 47 годин + 1 година світла + 12 темряви.
У нас другий блекаут. Київ, правий берег, 19−20 грудня. Місто в темряві. Другу добу у квартирі немає електроенергії. Холодильник нині - це звичайна шафа, з нього ніхто вже не очікує взяти їжу. Продукти — на балконі. Морозильна камера трималася довго. У перший блекаут (майже 50 годин без електроенергії) довелося викинути всі заморожені ягоди, овочі, гриби й напівфабрикати (пельмені, вареники, налисники). Цікаво, що в умовах повного відключення їсти не хочеться. Це якщо хтось подумав зараз: «Треба було все з'їсти»…
Цього разу швидко і вчасно згадали про рибу й тісто. Більше нічого цінного. Зв’язку немає. Не лише вайфаю, а й мобільний інтернет зникає після тривалого знеструмлення цілого району. Дзвонити телефоном немає сенсу, мобільна мережа або просто зникає, або такі перебої, що краще взагалі не телефонувати. Бо людина нічого не зрозуміє, а може подумати, що трапилося щось термінове.
Вода стоїть у бутлях і пляшках де тільки можна уявити, у всіх вільних місцях квартири. Унітаз треба чимось заправляти. І голову мити. Якщо є хоча б холодна вода — це свято! Можна помити посуд або його частину. У темряві. Добре, якщо плитка — газова: є, де воду підігріти. У кого електричні плити, то біда.
Батареї - ледь теплі, але не холодні. Це не страшно. Це ніби гарантія, що котельня ціла. Чекаємо. Найбільший клопіт — у нових багатоповерхових будинках. Де немає газу взагалі. Ліфт не працює, світла немає, приготувати їжу чи нагріти воду можливості немає. Вода з крану не тече ніяка, бо насоси не працюють. Каналізація не виконує свої функції, бо знову насоси. Туалет «зачинено».
Усе місто гуркотить генераторами, люди ходять на роботу, на зустрічі, в магазини, діти — в школу. Лишають одне одному записки. Домовляються: «Я буду… навіть якщо не буде світла і не подзвоню».
Їжу купуємо на 1−2 дні. Але купити можна будь-що і практично будь-де. Усе — свіже, ніяких скандалів із зіпсованим. Хто не може забезпечити холодильник, так і каже відверто. У супермаркетах та торгових центрах (у холі, в залі, біля ескалаторів) сидять люди на стільчиках чи просто на підлозі біля розеток. Заряджають гаджети, ліхтарики, хтось працює на ноуті. Усі - тихі й чемні. Хтось усміхається, хтось — зосереджений. Немає розпачу, сварок, звинувачень.
Ми живемо. Ми працюємо, спілкуємося, вирішуємо те, що можемо вирішити. Завдяки ЗСУ, завдяки ППО. Коли сидиш на підлозі в коридорі (дві стіни) і чуєш вибухи, знаєш, що про тебе турбуються. Що там, за вікном, іде повітряний бій. Це тебе бережуть: збивають мотлох, який несе руйнування і смерть.
І тоді з’являються сили, після відбою тривоги, йти й турбуватися про інших. І жодного, ЖОДНОГО! слова про те, що треба поступитися. Ніколи! Ми переможемо. Україна ВЖЕ перемогла!
Світлана, Київ