Вчора я виїхала, евакуювалася. Це було морально та фізично складно і важко. Розумію, що треба написати про це, а розум гальмує, намагається захиститися…

Перша моя спроба евакуації відбулася 23 березня. Але d мене нічого не вийшло з транспортуванням такс. На візку, при русі, все посипалося, клітки впали, собаки розбіглися, я одночасно плакала й матюкалася дуже поганими словами. Вирішила, поплакавши, що залишатимуся. А вранці наступного дня, 24 березня, почала займатися звичними справами — вигуляла такс, сходила до сусідки, у неї в літній кухні був балон із газом та газова плита.

Сусідка дозволила готувати на газі їжу для собак. Зварила кашу з рибою, потім сходила через дорогу до сусіда по технічну воду з колонки з ручною «качалкою»… Електрики й газу немає вже давно. Якимось дивом мені вдалося двічі дуже недовго заряджати мобільний телефон… Цей телефон був моїм променем надії та зв’язку із зовнішнім світом — один раз на день, крихітний, короткий дзвінок у певний час. І ось, здійснивши дзвінок я чую — так, грузи собак і виїжджай, евакуюйся, сьогодні «зелений коридор».

Чи буде ще щось подібне — невідомо! І я наважилася. Собак — 12 такс. Я вигадала, враховуючи вчорашній гіркий досвід, використовувати кілька місць, куди засуну собак.

Це так звана «кравчучка» (в неї помістилося два транспортувальні бокси), потім садова тачка з одним колесом (у неї я поклала кілька підстилок, клітку в зібраному стані, на неї поставила клітку в трьома таксами, бокс з двома таксами та один рюкзак). І третім моїм «транспортним засобом» був ручний візок для транспортування гіпсокартону (я довго шукала в ГУГЛі назву цього візка, і тільки сьогодні мені підказали, як він правильно називається).

На цей візок я завантажила ще одну клітку з п’ятьма таксами, маленьку клітку зі стандартним кобелем і транспортувальний бокс з мініатюрним кобелем. Накинула зверху ще один рюкзак. Закріпила все максимум гумками з гачками.

Кріпильних гумок було мало. Садовий візок я кріпила навіть, вибачте за інтимну подробицю, жіночими синтетичними колготками — вони чудово тягнуться і надійно, як показала практика, фіксують. Погода — вісім градусів тепла й сильний вітер. І я вирушила опівдні в дорогу.

У звичайний, мирний час, я проходила цей шлях, від дому до центру села, у середньому за 30 хвилин. Зараз, із цим вантажем, із трьома місцями, трансфер зайняв 4,5 години. Я пересувалася шматочками. Проїду з однією тачкою метрів 20−30, залишу її, повертаюся за візком, з ним протягнуся метрів 30 вперед, залишаю його, повертаюсь до «кравчучки», тягну «кравчучку»… І так до нескінченності… До центру села.

Мої візки та тачка не особливо пристосовані для такого цирку, у них зовсім інші цілі. Весь шлях — пустельна, завмерла вулиця, обмародерені до стерильності приватні маленькі магазинчики, дуже багато кинутих собак усіх розмірів. Та що собаки, нам по дорозі попалися дві пари свиней — славні такі, доглянуті, правильно вигодувані свині, практично всі під 80−100 кг живої ваги. А такси у мене дуже правильні - побачивши свиней, тобто, справжню «дичину», вони всі дружно намагалися азартно кричати, чітко обгавкуючи і анонсуючи здобич. Від цього одноколісна тачка кренилася в різні боки, адже такси ще й азартно стрибали в клітці. І я кричала, лаялася різними недрукованими словами. Лаялася і на покинутих собак, які бігли за нами, лаялася і на кинутих свиней, і на своїх такс…

Відкрилася хвіртка одного приватного будинку. Вийшов пристойного вигляду чоловік, міцний, високий… Поглянув на мене, оцінив «говірких собачок»… Я була вже настільки виснажена, що запитала його — що, хочете допомогти? Він здивовано запитав — так учора була евакуація, сьогодні нема. Я підсумувала — отже, не допоможете… І попихкала вперед з одноколісною садовою тачкою, вона найскладніша, виляє в різні боки, треба утримувати рівновагу, це дуже важко. Протягла цю тачку, зупинилася, повертаюся за «кравчучкою» і бачу, що чоловік, впрягшись у ручний візок, спритно везе його.

Зупинився. Підійшов до мене, спитав дуже спокійно і дбайливо — а що, води у вас немає? Ні, немає жодної води. Він дав мені дві пляшки питної води. Вони мене дуже врятували згодом, я просто вмирала від такої напруги, мучила спрага.

І ось я практично дотяглася до центру села, залишила на перехресті ручний візок, сама повернулася по «кравчучку», а одноколісна тачка залишилася найдалі, метрів за 80 від перехрестя, невеликий поворот дороги приховував цю тачку з поля зору. І ось тягну я «кравчучку» й бачу, що якийсь мужик у чорному комбінезоні, з білою пов’язкою на рукаві, розбирає мою конструкцію, бокс із мініатюрною таксою та клітку зі стандартним кобелем вже зняті, уже на землі, і ця людина намагається відкрити клітку зі стандартним кобелем.

Я розуміла, що добігти до нього я не встигаю, я почала кричати, так, дійсно дуже зло кричати на тему «якого банана ти там робиш?» Поки до нього доходив сенс мого крику, я все-таки добігла до нього… Місцевий мужик, обличчя знайоме, червоне, п’яне. Ой, я хочу випустити собак, бо їх тут залишили вмирати. Як же я на нього кричала!!! Якби були фізичні сили, то била б! Але сил не було. А був розкурочений візок, який я вже не могла зібрати…

І тут я бачу, що та низка жовтих маршруток, в які збирали людей, що евакуювалися, вона рушила з місця. І їде саме туди, де я стою, щоб повернути на вулицю та покинути село. Я махаю руками, кричу. Головний легковий джип зупиняється. Виходить чоловік у чорній куртці з написом «Рятувальник». Я, плачучи, давлячись сльозами, прошу його допомогти, ось там у мене, за 80 метрів ще один транспорт із собаками. А мені у відповідь — ні, я нікуди не поїду, ви що не знаєте, у нас в селі стріляють…

Ох, в інший час і в іншій ситуації я б розповіла цьому молодому чоловікові, наскільки добре я знаю, що таке «стріляють»! І молодий чоловік, «рятувальник», ставить мені умову — ви їдете? Вас візьмемо, а собак ні! Я ридаючи, відповідаю, що це породисті собаки, що це племінні собаки, що вони захищаються Законом України, що це 26 років моєї селекційної роботи… Він все одно питає тільки одне — ви їдете? Ні? Ну вибачте… Сідає в джип і їде … І колона рухається повз мене. Що ж, мені попався черствий і бездушний молодий дурень…

І в останньому, зовсім відчайдушному пориві, я просто кидаюся під джип супроводу. Джип зупиняється. Виходить чоловік. Я, затинаючись від хвилювання, давлячись сльозами, зірваним голосом кричу, що у мене ось там собаки, я не можу їх кинути…

Напевно, в цю мить поряд зі мною був ангел-охоронець… Чоловік по рації попросив, щоб один автобус повернувся. Автобус миттю приїхав. У цьому автобусі сиділа лише ОДНА жінка, всі інші місця були порожніми. Відчинили задні двері. Завантажили тих моїх такс, що були поряд зі мною. Потім джип проїхав вперед, ми побачили тачку з таксами, автобус знову відчинив задні двері, такс завантажили… Я не переставала плакати… А водій цього джипа, у цивільному одязі, гидливо промовив — жінко, тримайте свої нерви при собі.

І ось колона автобусів розпочала свій рух. На сусідній вулиці, на зупинці, зайшли три подружні літні пари й жінка похилого віку… І подорож почалася. Тільки пізнього вечора ми дісталися пункту призначення. Безліч блок-постів різних сторін, села, будинки, які постраждали від військових дій… Сумне видовище. Я не очікувала, що те, що я вивезла стільки такс, викличе таке враження у тих, хто зустрічав евакуйованих у пункті призначення. Люди захоплювалися, просили дозволу зробити фото. Поруч виявилася кореспондент, яка попросила інтерв'ю… Хтось мені сказав, що цей сюжет був сьогодні на якомусь телевізійному каналі.

Світлана, Київська область

Переклад з російської