Для Тані з Києва війна розпочалася не в лютому 2022 року, а ще вісім років назад — із захоплення рідного Луганська. Усі найрідніші і найближчі залишилися там, по той бік нахабно створених уявних кордонів.
В окупованому Луганську щодня боролися за життя її мама і брат з родиною, а також літня мама чоловіка. Вісім років Таня була відрізана від них, поєднував тільки щоденний дзвінок із запитанням «як ви?».
Минулого року серце її мами не витримало, і Таня вперше за ці роки наважилася поїхати на батьківщину — не могла не попрощатися з мамою. Було багато складнощів під час перетину пунктів пропуску. Довелося підняти на ноги однокласників і знайомих, щоб допомогли, а дорогою назад ще й захворіла на коронавірус.
Щойно пролунали перші вибухи 24 лютого, Таня за звичкою схопила мобільний і набрала брата. Перше, що він порадив, — якнайшвидше рятувати дітей, виїхати з Києва, який є ціллю ворога. Розповідав, що у них у Луганську теж були черги в магазини та аптеки в перші дні вторгнення, а потім на них чекали пусті полиці, вибиті вікна і пустка в магазинах. Вони спочатку теж сподівалися, що то на кілька днів, потім думали, що на кілька тижнів, а весь жах затягнувся на роки.
Цілих три місяці, сидячи на холодній землі у вологому глибокому погребі, їли те, чим запаслися в магазинах у перші дні війни, та ще те, що могли схопити чи поспіхом викопати на городі поміж вибухами. Їли сирим — варити чи смажити не було змоги. З найближчими сусідами, з якими могли перемовитися через хвіртку чи обмінятися харчами, стали як рідні. У всіх була одна задача — вижити.
З вікон своєї багатоповерхівки за лісом Таня бачила палаючий Гостомель. Ніби околиця Києва, але постійні вибухи, вогняне зарево і димова завіса не давали спокою ні вдень, ні вночі. Постійна думка, що їхній будинок — перший за Гостомелем, за лісом, він першим постраждає, коли ворог прорветься.
Згадуючи маму і брата, Таня теж поспішила запастися продуктами, хоч ніколи раніше не мала такої звички. Навчений брат радив купити мішок (не менше) макарон чи інших круп і сидіти постійно у підвалі, бо за ці роки втратив багато друзів, які наважувалися вільно ходити вулицями. У нього в цьому восьмирічний досвід.
Діти, як завжди, невчасно захворіли, тому Таня ще й від аптеки до аптеки бігала. Сімнадцятий поверх, з вікон квартири Гостомель як на долоні, до того ж постійні сигнали тривоги з боку місцями вже вщерть зруйнованого Києва. Ліфтом користуватися небезпечно, але і спускатися із сімнадцятого східцями після кожного сигналу туди й назад складно. Майже два тижні безсонних ночей у холодному підвалі-парковці з дітьми, у яких температура під сорок, та безсилля навіть рушити з місця, постійний страх не встигнути сховатися, зняти верхній одяг…
Таня вирішила послухати брата — рятувати дітей, поки не пізно, поки не зруйноване житло, поки не почався голод, поки ще всі живі, поки ще є можливість. Мінімум речей, бо в евакуаційних потягах немає місця для людей та домашніх улюбленців, про речі немає й мови. Пішки від Новобіличів до Нивок з речами та дітьми, скорочуючи шлях вуличками та малопрохідними подвір'ями. Потім небайдужі хлопці з тероборони, яким будуть вдячні довіку, знайшли машину, і їх за десяток хвилин доправили до вокзалу.
Нині Таня з дітьми, дякуючи небайдужим волонтерам, в умовній безпеці — в центрі Ужгорода. Але душею вони поряд із татом, який залишився вдома і хвилюється, щоб дружині з дітьми було куди повернутися після війни. А ще в небезпеці залишаються рідні з Луганська. І хоч у них це все триває вже довгих вісім років, Таня, як і раніше, щодня телефонує, щоб упевнитися, що вони живі.
Записала подруга Тані Валентина, Київ