«Були випадки, що лежить корова, яка ще вчора ходила, а в неї відрізана або нога, або частина тулуба. Просто вбивали корів, відрізали те, що їм краще смакує, і так залишали».
Колишня ферма схожа на коров’ячий морг. Всюди туші мертвої худоби. Убиті обстрілами або застрелені росіянами на вечерю, померлі від голоду.
У моєї покійної бабусі була Зорька, така біла корова, з великими очима, добра, ніколи не билася і завжди була чиста, аж блищала. В обід ми прибігали з кружками, нам доїли свіжого молока і я й досі пам’ятаю цей теплий, трохи солодкуватий, запах… Скажіть мені, як можна вбити корову?
Наші на фронті носяться з песиками, котиками, мостять їм ліжечка, а ці відрізали ногу корові й зжерли. Як можна взагалі жерти, коли зовсім поруч від голоду помирає худоба? На невеличких ялинках немає голок: їх корови поїли навесні, рятуючись від голодної смерті.
Це історія про знищення великого фермерського господарства в Шестаковому на Харківщині. До приходу росіян там щодня надоювали по 40 тонн молока, вирощували пшеницю, соняшник, виготовляли цукор. Із 3-х тисяч корів вбито 2 тисячі. Зерно, соняшник, цукор вивезли вагонами, техніку знищили або покрали, поля — всіяні вибухівкою.
«Коли бомбили ферму 28-го лютого, я трохи не доїхав, метрів 200, сховався в ярку і ці 30 хвилин мені здалися двома чи трьома годинами. І авіабомбами били, і артилерією. Було таке, що прилітало по 200 снарядів. Загинув у нас хлопчик один, Сашко, — 21 рік, зварювальником працював, просто посеред ферми осколок навиліт».
«Оце бачите розбитий корівник? Тварин позакидало аж на верхні конструкції». «Спочатку зайшли „Л/ДНР“, вони якось нас не чіпали, а потім через два-три тижні зайшла російська армія, це було просто… Треба їм трактор, корову зарізати, м’ясо. Ми кинули й корів, я не зміг тут залишатися. Я сказав, що пішов по ключі, сам завів машину і просто поїхав звідти». «Було таке, що на територію не пускали й по п’ять днів. Просто не пускали! А як же корови? Їх же ніхто не годує! Було багато корів із телятами, й телята їх самі смоктали».
«Місцеві, ті, що позалишалися, розказували: танк їхав, такий був „класний“ механік, не вписався в ворота, стіну просто зламав. Чи не в кожному нашому приміщенні стояла їхня техніка, танки, БТРи, все, що може бути, від краю до краю стояли танки, і не тільки в цьому приміщенні, у всіх приміщеннях, і вони прямо з сараїв у бік Харкова стріляли».
«Усе знищено відсотків на 80−90. У цьому приміщенні було все найінноваційніше, що є у тваринництві. Тут було освітлення, вентиляція, „штучний інтелект“ аналізував температуру надворі, вологість. Вентилятори по-різному працювали, залежно від того, з якого боку вітер дує, штори опускалися, підійматися. Світло — я сам цього не розумів — то червоне, то помаранчеве, то денне. Усе було для корів — підвищуються надої, корові так комфортно. Зоотехніки говорили, що при цьому світлі вона краще їсть, а значить, — дасть більше молока. За одну хвилину Рай перетворився на пекло. Через обстріли вхід заблокувало і корови просто померли з голоду».
«У травні, після деокупації, ми корів вивозили. Тому що фронт був отам, за ярком, травень і все літо сюди „прилітало“. А коли у вересні звільнили майже всю Харківську область, ми почали тут усе реанімовувати».
«Зараз на фермі корови, вони ввечері мукають і в лісах; ті, що блукали пів року, потихеньку повертаються».
«Протягом окупації та всіх військових дій у нашому селі наші ветеринари не могли доглядати тварин, не проводились вакцинації планові. У зв’язку з цим хворіють корови. І ще одна причина — усі тварини були під обстрілами, і в кожній із них можуть бути осколки від снарядів, це може спричинити загибель через деякий час».
«Вони дивувалися: як це так, у корів пластикові вікна й бойлери стоять. У нас там було пологове, на жаль, уже немає, розбили, пів бокса лишилось. Там були бойлер, поїлочки, лампи для телят. Усе сучасне, модне, зроблене для людей, для худоби, і вони навіть шланги покрали від доїльних апаратів».
«Коли я прийшов сюди працювати у 2009-му, було лише два сараї. Не було ні доріг, нічого! Усе будували на моїх очах. Оце наша гордість минулорічна, ми провели фестиваль, на якому була незчисленна кількість людей, ми коли квадрокоптер підняли й підрахували — одночасно в нас довкола фестивалю стояло близько 5 тисяч легкових автомобілів. Була така гордість за це все! Ми зробили найбільший в Україні солом’яний лабіринт, це зафіксувала „Книга рекордів України“. А зараз, дивіться, що залишилося від нелюдів, у яких, мабуть, цього всього немає і вони просто заздрять. Я думаю, ми зробимо ще краще, на заздрість їм усім, і зробимо набагато краще, ніж було!»
Тетяна, Харківська область