Починалося все з новин. Все ж таки іноді ми дивилися й новини. От саме з них і заговорили про дивні «навчання» сусідніх «небратніх» народів. Тоді дзвінок від тата з Конотопу, що розташований ближче до цих сусідів, і новина про те, що на навчання стягнуті військові резерви з-за Уралу.
Пазли в моїй голові почали викладати думку: це неспроста. І в мирні та спокійні дні я невимушено зробила перший крок — закупила продукти з тривалим терміном зберігання та завезла в заміський дачний будиночок. Далі ходила на роботу, поверталася додому, занурюючись у хатні клопоти, але новини вмикала вже частіше.
Коли з’явилася вільна хвилина, я зробила другий крок — оглянула своє помешкання й задумалася, що з речей було б для мене цінним, що я хотіла б зберегти, як не для себе, то для нащадків? Ось мої родинні альбоми, вишиванки, сімейна реліквія у вигляді скляної кулі з дутого скла, що передавалася в роду для найменшої доньки, молитовник та Євангеліє… Усе вирушило на дачу. А далі знову тиждень звичного життя з незвичним відчуттям тривоги.
«Ні, вона нам не знадобиться», — думала я про «тривожну» валізку. Але все-таки завезла трохи речей на дачу — нехай там побудуть про всяк випадок.
Останній тиждень мирного життя у нас запам’ятався польотами — літаки щоночі розсікали нічне небо. У переддень війни чомусь схотілося нічого не робити. Наша сім'я відчула гостру потребу заполонити диван і, притиснувшись одне до одного з купою ласощів, насолоджуватися часом і можливістю побути разом. І фільм хороший, і спокій у хаті, і невимушений дитячий сміх.
Я тихенько встала, пробралася до спальні і… почала збирати кожному рюкзачки: дитині — із забавками, книжками та печивком, чоловіку — з речами (тихенько, щоб не бачив, бо вже підсміхувався, що мама — панікерка, яка задумала вивезти «всю квартиру на дачу»), кожному по пляшечці води. Поховала все — і до сну. Тільки не було спокійного сну тієї ночі, літаки гуділи, а в голові — передчуття, що щось не так.
«Таню, війна почалась. Уже стріляють…» — дзвінок від мами на ранок.
Спокійно. Без паніки. Вибух… ще і ще. Швидко перекриваємо газ/воду, відтягуємо від вікон усе подалі, зашторили. Пора будити дитину, а він і сам, бідненький, схопився. Бабах такий, що вікна затрусилися.
«Не лякайся, це лопнула шина». — «Мамо, ні, колесо так не бабахкає голосно. Це бомба! Нас бомблять!» — «Ні, сину, людей не бомблять, це підірвали заправку». — «А для чого?» — «Щоб ніхто не міг заправитися й покинути місто». — «А в тебе ж повний бак, мамо? І в тата також?»
Увімкнулися сирени, дитячий плач уже не стримати, та й не було коли. Швиденько наплічники на плечі і швидка евакуація до авто. Чоловік просить не повертати голову й не дивитися наліво.
«Тарасику, усе гаразд, я знаю, це аеропорт. Я сильна, я не боюся. Усе буде добре! Вези маму й сина, а я на роботу…»
Під рев сирен прощаюся з переляканою до краю мамою. «Люблю тебе», — синові. І стоп’ятсотий раз: «Усе буде добре». Поцілунок від чоловіка, мамине благословення хрестом мені вслід. Молитва на устах — і я спокійна, наскільки це можливо. Вибухи стихли, сирени ще волають, затори, а я на мості, де так гарно видно стовпи чорнющого диму з аеропорту.
Тетяна, Івано-Франківськ