Галя…
Я писала про неї в березні. Напередодні війни Галя поїхала до своїх стареньких батьків у Маріуполь і опинилася в ПЕКЛІ війни. Їхній дім згорів, тато перестав ходити, кілька перших тижнів війни вони, як і більшість маріупольців, ховалися від постійних авіаударів та артилерійських обстрілів у темних холодних підвалах. У кінці березня Галиній мамі вдалося виїхати попуткою до Бердянська, а Галя з татом залишилися в підвалі маріупольського будинку…
У травні, коли надія на її порятунок вже згасала, Галя написала: «Мені соромно за людей, руки яких по лікоть у крові, за людей, що вбивають і калічать без жалю, і сміють називати себе росіянами…»
Головна емоція тоді — ЧУДО! Вона ЖИВА!!! Сльози радості, але… Ще довго моя подруга не могла взяти слухавку, щоб просто поговорити. Минув майже місяць, поки нарешті розмова відбулася. Історію Галі переповідаю від її імені й за її згоди:
«Мама виїхала в Бердянськ у кінці березня. Ми з татом лишилися в холодному підвалі будинку № 78 на пр. Будівельників. Тату було дуже зле, він не рухався, страждав від болю, холоду, високої температури. Памперсів не було, їжа та ліки закінчувалися. У підвалі були сусіди. Дехто, дивлячись на страждання тата, казали, що треба було його лишати, а самій їхати з мамою: він-бо довго не протягне. Я не могла пояснити їм: це ж мій любий таточко! Він завжди підтримував мене. Навіть у цій пекельній ситуації він шептав: «Донечко, мені так шкода, що більше не побачу тебе щасливою… А ти неодмінно будеш щасливою… потім… після нашої Перемоги». Як би сильно я не любила тата й не вірила в Диво, але як лікарка розуміла — якщо не надати йому термінову стаціонарну медичну допомогу, він помре. Я вирішила діяти…
Спочатку піднялася в нашу квартиру по речі. Надворі гримало й вило… Наша квартира, на диво, зустріла тишею. Як могила. Чорна й випалена. Я стояла в закопченій промерзлій коробці убитого багатоповерхового будинку, по кісточку в попелі, й не вірила, що це дім МОГО ДИТИНСТВА. Тут ми з сестричкою гралися, мама годувала смачними обідами. Тут я вперше закохалася, і рідний дім першим дізнався про мою перемогу на конкурсі й про від'їзд на навчання до Іспанії…
Нині ДІМ був мертвим. Його вбили «брати». Я понишпорила в попелі і знайшла залишки свого лептопа, а ще — одного з двох порцелянових лебедів — символів сімейного щастя моїх батьків. Другого не було. Чомусь відсутність того, другого, лебедя дуже боляче зачепила. Наче він вирвався з Маріуполя, а ми з татом — ні…
Я спустилася в підвал і попросила подивитися за татом сусідку, в якої колись приймала пологи (за першою, українською, освітою Галя — акушер-гінеколог, за іспанською — сімейний лікар та ендокринолог — прим. Авт). Вирішила йти по медичну допомогу. Куди? Де менше гримало. Це була вже окупована росіянами територія — селище Мангуш. Зі мною зголосилися йти ще двоє сусідів. Інші відмовляли: дорогу обстрілювали, авіанальоти були постійними і, щоб вийти на відносно тиху ділянку, треба было пройти сім кіл пекла. Тоді я ще не знала, що справжні пекельні кола мене чекають попереду…
До Мангуша ми дісталися. 30 км пішки, кілька перевірок окупаційними військами і перше моє затримання за те, що, крім українського паспорта, мала ще й іспанський. Моє іспанське громадянство викликало підозри й невиправдану злобу. Між іншим, пізніше ці емоції я зустрічала не раз. Та цього разу все обійшлося.
Допомогти тату, наперекір моїм надіям, ніхто не захотів. Але мені дозволили переночувати в холодному приміщенні разом із сотнями маріупольців, що втікали від війни. І вранці відпустили. Я могла дістатися до Донецька й поїхати в Іспанію. Але татусик… мій любий, добрий таточко лишався в темному сирому підвалі під безперервними бомбардуваннями. Як би я потім із ЦИМ жила? І я повернулася до Маріуполя.
Був початок квітня. Я зрозуміла, що тату геть зле. Він марив і гостро потребував ліків. У відчаї я пішла в держлікарню № 2, найближчу із діючих. Вона була вже під контролем російських військ. «То й що? — подумала я собі, — вони ж — теж люди, у них теж є батьки, й вони зрозуміють моє бажання врятувати батька». Відверто кажучи, я завжди жила в російськомовному середовищі Донбасу, навчалася в російськомовній школі, в Іспанію переїхала ще в 90-х, коли Україна тільки недавно вийшла зі складу СРСР і дружба з рф була ще міцною. Я не могла повірити, що росіяни хочуть смерті українців. Думала, це якась помилка керівництв їхньої країни, а нормальні люди є скрізь і завжди можна домовитися… Як же я помилялася!
У лікарні № 2 працювало всього два лікаря — дико втомлених і озлоблених. «Як ви не розумієте?! Туди „швидка допомога“ просто не доїде, там безперервний обстріл! — кричав мені головний лікар, Вакуленко Максим Валерійович. — Краще б нашим лікарям помагали, раз кажете, що теж медик!».
І я почала помагати, хоча насправді лікарям потрібні були міцні мускулясті санітари, щоб переносити поранених і загиблих. Головний лікар (якого прислали з Донецька) спочатку видався мені порядною людиною: вислухав, послав якогось ополченця перевірити, як там мій тато, запросив на свій день народження, який святкував бутербродами й горілкою тут же, в лікарні. Я нічого не приховувала, казала, як є: мешкаю і працюю в Іспанії, приїхала перед війною до батьків, тепер от намагаюся врятувати тата… Головний лікар слухав, кивав, а потім несподівано почав розпитувати про навчання в Донецьку, які прізвища були у викладачів, як називалася універська їдальня… Я не все могла згадати — минуло 25 років! — і головний лікар заявив, що я не та, за кого себе видаю.
Потім повернувся ополченець і сказав, що тата нема — у будинок влучила бомба і все згоріло. Від нього страшно тхнуло перегаром і я зрозуміла — нікуди цей гусак не ходив і просто бреше. Вирвалася з лікарні й побігла до рідного дому. Тато справді помер.
Сусіди винесли його в ковдрі на подвір'я і поклали разом з іншими жертвами цієї безглуздої бійні. «Таточку, прощавай і пробач, що не можу тебе поховати», — прошепотіла я, поцілувавши його в холодний лоб.
Я повернулася в лікарню: просто більше йти було нікуди, місто лишалося закритим. Жевріла надія, що вдасться виїхати в Донецьк разом із прибулими звідти лікарями. Але замість лікарів мене забрали так звані «поліцейські ДНР» і завезли до Володарська. Там взяли відбитки пальців, а потім мені та ще одній «ув'язненій», Марині, — молоденькій лейтенантці одного з райвідділків маріупольської поліції - замотали очі та роти скетчем і кудись повезли у заґратованому «пазику».
Їхали годину, зупинилися в полі. «Напевно, будуть розстрілювати», — прошептала Марина. Ні. Ми приїхали в Донецьк, у так званий «ізюмський відділ боротьби зі злочинністю». Нас і ще п’ятьох осіб поставили лицем до стінки й змусили так стояти три години. Було холодно. Іще в Маріуполі я застудилася і в Донецьку зрозуміла, що в мене — запалення легень. Була температура, сильний кашель і біль у грудях…
Три дні нас тримали без їжі та води. Допитували 5−6 разів. Щоразу, коли я розказувала правду, не вірили й вимагали «все розказати». Що «ВСЕ»? Я не розуміла, чого від мене хочуть, адже так легко перевірити, що я — маріуполька, батьки мешкають у Маріуполі, навчалася в Донецьку, перемогла в міжнародному освітньому конкурсі для молодих лікарів і поїхала в Іспанію вчитися. ВСЕ! Напевно, рашистам навіть на гадку не спадало, що хтось може ПЕРЕМОГТИ не зброєю та геноцидом, а розумом і наполегливою працею.
Спочатку мене допитували ввічливо. Потім почали бити по голові, а коли впала зі стільця — по ребрах. Я всоте повторювала те, що було правдою. Але двом тварюкам здавалося мало. Складалося враження, що знущання з людей особисто їм приносить фізичне задоволення. Вони під'єднали до моїх рук та ніг струм. Було дуже боляче. ДУЖЕ. БОЛЯЧЕ. Не отримавши жодних нових свідчень, тварюки пригрозили підключити струм «сама знаєш куди». І чомусь я одразу їм повірила. Але привезли нову партію полонених і кати про мене ненадовго забули. Я чула, як катували якогось молодого чоловіка… судячи з голосу, геть хлопчину. Він страшно кричав три години поспіль. Цей крик тепер мені сниться…
У мене відібрали документи, телефон і наплічник із речами та грошима — там зберігалися батьківські гроші «на смерть». Усе зникло, але в той момент мені було важливіше моє життя. «Дайте мені антибіотики, інакше я помру», — благала я місцевого «слідчого». «А мені пох. й!» — відповів той і не дав навіть води… Назагал вони всі були садистами. Я думала, що зі мною сталося найгірше, що взагалі можливо. Але я знову помилялася!
Після Донецька, на початку квітня, не вибивши нової інформації, окупанти відвезли мене в Оленівку й кинули в цементний «мішок» до інших ув’язнених. 40 осіб на 40-а метрах. Мої кати сказали, що в «мішку» всі - «азовці». Але «азовців» там не було, зате точно були зеки-стукачі російських спецслужб. Вони почали мене цькувати.
«Поселили» біля брудного смердючого туалету, не давали води, вибивали з рук ту мізерну їжу, що я отримувала від «асвабадітєлєй», — окрайчик хліба на день. Яскравий спогад: прокидаюся на холодній цементній підлозі. Болять ребра. Від температури сильно болять легені й голова. Хочеться пити, а води нема. Спробувала пити мутну технічну воду, але і її не дали. Хотілося їсти. Я бачила, як молодих ув’язнених жінок іноді виводили під конвоєм на ніч, а потім конвоїри давали їм консерви чи якусь роботу поза «мішком». Стояти й сидіти було привілеєм. Здогадувалася, яку ціну було заплачено за ті консерви…
Мені не давали вставати. Не давали ходити. Навіть піти в туалет. Мене цькували, щоб що? Думаю, план був простий: щоб я, вийшовши звідти, розказувала в ЄС, які погані «азовці». Який же все ж таки дешевий спектакль із тупими акторами!
Через кілька тижнів я не витримала і збунтувалась. Кричала, вимагала адвоката й свободу. Мене кинули в карцер. Там було дуже холодно, але принаймні можна було випростати ноги… Потім — знову біль у грудях, напівпритомний стан і виснаження. За місяць страждань я втратила майже 10 кг, стала блідою тінню самої себе, зі скуйовдженим волоссям і жовтою шкірою. Я розуміла — ще трохи й цей «мішок» стане моєю могилою. Було вже байдуже. І коли вкотре огидна баба-ув'язнена, що ненавиділа і цькувала мене, підійшла з погрозами й матюками, я зламала ложку й закричала, щоб відійшла, бо я за себе не ручаюсь. Напевно, в моїх очах було щось таке, що вона замовкла й відійшла…
А на початку травня мене відпустили. Просто виштовхали зранку за ворота в’язниці й захряснули за спиною двері. Не буду розказувати, якими зусиллями я дісталася до Донецька, до старої, 90-річної родички, яка мене навіть не впізнавала. Як мені допомогло з грішми та білетом представництво ООН в Донецьку, як друзі поставилися з нерозумінням, недовірою та підозрою, і як у старих подертих туфлях родички ходила в «ізюмський відділ» забирати документи у нелюда, що знущався з мене, і якими матюками цей садист мене «проводжав» зі «звільненої ДНР», — це довга історія…
Скажу одне: коли мені в Донецьку сказали, що виїжджати до Іспанії краще через москву, я відповіла: «НІ ЗА ЩО!». І коли я нарешті манівцями дісталася до Литви, то цілувала землю перона. Яке щастя: я — в ЄС! Ніколи не думала, що росія перетвориться на фашистську державу. Злість, жадібність, підозріливість, презирство, отупіння — це тільки мала частка того «русского міра», який прийшов у Маріуполь.
Мені дуже-дуже боляче, що мій таточко лишився лежати там, у дворі. І таких у Маріуполі - тисячі, десятки тисяч… Я прошу Бога колись знайти поховання й по-християнськи віддати любого тата рідній землі. Він так вірив, що я виживу й доживу до Перемоги. Таточку, я неодмінно доживу! Я вже вдома, в Іспанії, даю інтерв'ю іспанським ЗМІ, хоча й згадувати все, що сталося, дуже боляче. Але я повинна розказати правду. Прошу мою другу батьківщину і всі західні країни: допоможіть Україні перемогти! Прийміть Україну в ЄС і не лишайте її сам-на-сам із рашистами. Війна не так далеко від ЄС, як здється, а якщо Україна впаде — впаде і Європа".
Історія Галі набагато довша і важча, ніж я розповіла. Повірте, навіть після того, що я чула від багатьох своїх друзів, які вирвалися з Маріуполя, розповідь Галі приголомшує. Можливо, хтось із українських ЗМІ вирішить зробити з нею інтерв'ю, можу поділитися контактами. Разом переможемо…
Тетяна, Київ
Читати оригінал російською мовою
Галя…
Я писала про неї у березні.
Галя напередодні війни поїхала до своїх стареньких батьків у Маріуполь й опинилась в ПЕКЛІ війни. Їх дім згорів, тата перестав ходити, кілька перших тижнів війни вони, як і більшість маріупольців, ховалися у темних, холодних підвалах від постійних авіаударів та артилерійських обстрілів.
В кінці березня Галиній мамі вдалося виїхати попуткою до Бердянська, а Галя з татом залишилися у підвалі маріупольського будинку …
У травні, коли надія на її порятунок вже згасала, Галя написала: «Мне стыдно за людей, у которых руки по локоть в крови, за людей, которые убивают и калечат без сожаления и смеют называть себя русскими…»
Головна емоція тоді — ЧУДО! Вона ЖИВА!!! Сльози радості, але…
Ще довго моя подруга не могла взяти слухавку, щоб просто поговорити. Пройшов майже місяць, поки нарешті розмова відбулася.
Історію Галі даю від її імені й за її згоди.
«Мама уехала в Бердянск в конце марта. Мы остались с папой в холодном подвале дома № 78 на пр. Строителей.
Папе было очень плохо, он не двигался, страдал от боли, холода, высокой температуры. Не было памперсов, лекарства и еда заканчивались.
В подвале были соседи. Некоторые, глядя на его муки, говорили мне, что надо было оставить папу и уезжать с мамой — он-де не жилец. Я не могла объяснить им: это же мой любимый папочка! Он всегда любил и поддерживал меня. Даже в этой адской ситуации он шептал: «Доченька, мне так жаль, что не увижу тебя снова счастливой… А ты обязательно будешь счастлива… потом… после нашей Победы…»
Как бы я не любила папу и не верила в Чудо, как врач, я понимала — если ему срочно не оказать стационарную медицинскую помощь, папа умрет.
Я решила действовать…
Сначала поднялась в нашу квартиру, чтобы взять вещи. Снаружи грохотало и выло… Наша квартира как ни странно встретила тишиной. Как могила. Черная и выгоревшая. Я стояла в закопченной промерзшей коробке убитого многоэтажного дома по щиколотку в пепле и не верила, что это дом МОЕГО ДЕТСТВА. Здесь мы с сестричкой играли, мама кормила вкусными обедами. Здесь я впервые влюбилась и родной дом первым узнал о моей победе на конкурсе, и отъезде на учебу в Испанию…
Теперь ДОМ был мертвым. Его убили «братья». Я пошарила в пепле и нашла остатки своего лептопа, а еще — одного из двух фарфоровых лебедей — символов семейного счастья моих родителей. Второго не было. Почему-то отсутствие этого, второго, лебедя очень больно задело. Как будто он вырвался с Мариуполя, а мы с папой — нет…
Я спустилась в подвал и попросила присмотреть за папой соседку, у которой кода-то принимала роды (по первому, украинскому образованию Галя — акушер-гинеколог, по испанскому — семейный врач и эндокринолог — прим. Авт). Решила идти за медицинской помощью. Куда? Где меньше грохотало. Это была уже оккупированная русскими территория — поселок Мангуш. Со мной вызвались идти туда еще два соседа. Другие отговаривали — дорога обстреливалась, авианалеты были постоянными и чтобы выйти на относительно тихий участок, нужно было пройти семь кругов ада. Тогда я еще не знала, что настоящие адские круги меня ждут впереди…
До Мангуша мы добрались. 30 км пешком, несколько проверок оккупационными войсками и первое мое задержание за то, что наряду с украинским паспортом у меня был испанский. Мое испанское гражданство вызывало подозрение и неоправданную злобу.
Кстати, потом эти эмоции я встречала не единожды.
Но в этот раз все обошлось. Помощь папе, вопреки моим надеждам, никто не захотел оказывать, но мне позволили переночевать в холодном помещении вместе с сотнями убегающих от войны мариупольцев и утром отпустили.
Я могла добраться до Донецка и уехать в Испанию. Но папочка… мой любимый, добрый папочка оставался в темном сыром подвале под непрерывными бомбежками… Как бы я потом с ЭТИМ жила?
И я вернулась в Мариуполь.
Было начало апреля. Я добралась и поняла, что папе совсем плохо. Он бредил и остро нуждался в лекарствах.
В отчаянии я пошла в горбольницу № 2, ближайшую из действующих. Она была уже под контролем российских войск.
«Ну и что? — подумала я тогда, — они тоже люди, у них тоже есть родители и они поймут мое желание спасти отца.»
Если честно, я всегда жила в русскоязычной среде Донбасса, училась в русскоязычной школе, уехала в Испанию еще в 90-х, когда Украина только недавно вышла из состава СССР и дружба с рф была еще крепка. Я не могла поверить, что русские хотят смерти украинцев. Думала, это какая то ошибка руководства их страны, а нормальные люди есть везде и всегда можно договориться…
Как же я ошибалась!
В больнице № 2 работало всего три врача — дико уставших и обозленных.
«Как вы не понимаете?! Туда „скорая помощь“ просто не доедет — там постоянный обстрел! — кричал мне главврач Вакуленко Максим Валерьевич, — Лучше бы помогали нашим врачам, раз говорите, что тоже медик!» И я стала помогать, хотя на самом деле врачам нужны были крепкие мускулистые санитары, чтобы переносить раненных и уносить трупы.
Главврач (присланный из Донецка) показался мне сначала человеком порядочным: выслушал, послал какого-то ополченца проверить, как там мой папа, пригласил на свой день рождения, который отмечал бутербродами и водкой тут же, в больнице. Я ничего не скрывала, сказала как есть: живу и работаю в Испании, приехала перед войной к родителям, теперь вот пытаюсь спасти папу…
Главврач слушал, кивал, а потом неожиданно начал расспрашивать об учебе в Донецке, о том, какие фамилии у преподавателей, как называлась столовая универа… Я не все смогла вспомнить — прошло 25 лет! — и главврач заявил, что я не та, за кого себя выдаю.
Потом вернулся ополченец и сказал, что папы нет — в дом попала бомба и все сгорело. От него дико несло перегаром и я поняла — никуда этот гусь не ходил и просто врет.
Вырвалась с больницы и побежала к родному дому. Папа действительно умер. Соседи вынесли его в одеяле во двор и положили рядом с другими жертвами этой бессмысленной бойни. «Папочка, прощай и прости, что не могу тебя похоронить», — прошептала я, поцеловав его в холодный лоб.
Я вернулась в больницу, просто больше было некуда идти, город оставался закрытым. Теплилась надежда, что удастся выехать в Донецк вместе с заезжими оттуда врачами. Но вместо врачей меня «забрали» так званые полицейские ДНР и отвезли в Володарск. Там взяли отпечатки пальцев, а потом мне и еще одной «заключенной» Марине — молоденькому лейтенанту одного из райотделов мариупольской полиции — замотали рты и глаза скотчем и куда то повезли в зарешеченном пазике.
Ехали час, остановились в поле. «Наверное будут расстреливать», — прошептала Марина.
Нет. Мы приехали в Донецк, в тз изюмский отдел по борьбе с преступностью. Вместе с еще 5 людьми нас поставили лицом к стенке и заставили так стоять три часа. Было холодно. Еще в Мангуше я простудилась и в Донецке поняла, что у меня — воспаление легких.
Была температура, сильный кажешь и боль в груди…
Три дня нас продержали без еды и воды. Допрашивали 5−6 раз.
Каждый раз, когда рассказывала правду, не верили и требовали «все рассказать».
Что, ВСЕ? Я не понимала, что от меня хотят — ведь так легко проверить, что я мариупольчанка, родители живут в Мариуполе, училась в Донецке, победила в международном образовательном конкурсе для молодых врачей и уехала в Испанию учиться. ВСЕ!
Наверное, рашистам не приходило даже в голову, что кто-то может ПОБЕДИТЬ не оружием и геноцидом, а умом и упорным трудом.
Сначала меня допрашивали вежливо. Потом — начали бить: по голове, а когда упала со стула — по ребрам. Я в сотый раз повторяла то, что было правдой. Но двум извергам казалось мало. Складывалось впечатление, что издевательства над людьми им лично приносят физическое удовольствие. Они подключили к моим ногам и рукам ток.
Было очень больно. ОЧЕНЬ. БОЛЬНО. Не получив никаких новых сведений, твари пообещали подключить ток «сама знаешь куда». И я почему-то им сразу поверила.
Но привезли новую партию пленных и палачи обо мне на время забыли. Я слышала, как пытали какого то молодого мужчину… судя по голосу, совсем мальчишку. Он страшно кричал три часа подряд. Этот крик мне теперь снится по ночам…
У меня отобрали документы, телефон и рюкзак с вещами и деньгами — там хранились «похоронные» деньги родителей. Все исчезло, но в тот момент мне была важнее собственная жизнь. «Дайте мне антибиотики, а то я умру!» — умоляла местного «следователя». «А мне по… й!», — ответил он и даже воды не дал…
Они в массе своей были садистами.
Я думала, со мной произошло худшее, что могло быть. Но я снова ошиблась!
После Донецка, в начале апреля, не добившись новой информации, оккупанты отвезли меня в Еленовку и бросили в цементный «мешок» к другим заключенным. 40 человек на 40 метрах. Мои мучители сказали, что в «мешке» все азовцы. Но азовцев там не было, зато точно были зеки-стукачи рос. спецслужб, которые начали меня травить. «Поселили» возле грязного, вонючего туалета, не давали воды, выбивали из рук ту скудную еду, которую получали от «освободителей» — краюху хлеба на день.
Яркое воспоминание: просыпаюсь на холодном цементном полу. Болят ребра. Сильно болят легкие и голова от температуры. Хочется пить, а воды нет. Попыталась пить мутную техническую воду, но и ее не дали.
Хотелось есть. Я видела, как молодых женщин-заключенных иногда выводили под конвоем на ночь, а потом конвоиры давали им консервы или какую то работу вне «мешка». Это было привилегией — стоять и ходить. Догадывалась, какую цену было заплачено за те консервы…
Мне не давали вставать. Не давали ходить. Даже пойти в туалет. Меня травили, чтобы что? Думаю, план был простой — они хотели, чтобы я, если выйду оттуда, рассказывала в ЕС, какие плохие азовцы. Какой же все-таки дешевый спектакль с тупыми актерами!
Через несколько недель я не выдержала и взбунтовалась. Кричала, требовала адвоката и свободу. Меня бросили в карцер. Там было очень холодно, но хотя бы можно было вытянуть ноги…
Потом — опять боль в груди, полуобморочное состояние и изнеможение. За месяц мучений я потеряла почти 10 кг, стала бледной тенью себя с потрепанными волосами и желтой кожей. Я понимала — еще немного и этот мешок станет моей могилой. Было уже все равно. И когда в очередной раз мерзкая баба-заключенная, которая ненавидела и травила меня, подошла с угрозами и матом, я сломала ложку и закричала, чтобы отошла, иначе за себя не ручаюсь. Наверное, что-то в моих глазах было такое, что она замолчала и отошла…
А в начале мая меня отпустили. Просто выпихнули утром за ворота тюрьмы и закрыли за спиной дверь.
Не буду рассказывать, с каким трудом я добралась в Донецк, к старой 90-летней родственнице, которая меня даже не узнавала. Как мне помогло с деньгами и билетом представительство ООН в Донецке, как друзья отнеслись с непонятием, недоверием и подозрением, и как в старых, порванных туфлях родственницы ходила в изюмский отдел забирать документы у изверга, издевавшегося надо мной, и какими матерными словами этот садист меня «провожал» с «освобожденного» ДНР — это длинный рассказ…
Скажу одно: когда мне в Донецке заявили, что выезжать на Испанию лучше через москву, я ответила: НИ ЗА ЧТО!
И когда наконец окольными путями добралась в Литву, то целовала землю перрона. Какое счастье — я в ЕС!
Никогда не думала, что россия превратится в фашисткое государство.
Злоба, жадность, подозрительность, презрение, отупение — малая толика того «русского мира», который пришел в Мариуполь.
Мне очень-очень больно, что мой папочка остался лежать там, во дворе. И таких в Мариуполе тысячи, десятки тысяч…
Я прошу Бога когда-нибудь найти захоронение и по-христиански предать прах любимого папы родной земле. Он так верил, что я выживу и доживу до Победы.
Папочка, я обязательно доживу!
Я уже дома, в Испании, даю интервью испанским СМИ, не смотря на то, что вспоминать все происшедшее очень больно. Но я должна рассказывать правду.
Прошу мою вторую родину и все западные страны: помогите Украине победить!
Примите Украину в ЕС и не оставляйте один на один с рашистами. Война не так далеко от ЕС, как кажется, а если Украина падет — падет и Европа".
____
Історія Галі набагато довша і важча, ніж я розповіла. Повірте, навіть після того, що я чула від багатьох своїх друзів, які вирвались з Маріуполя, розповідь Галі б'є навідліг. Можливо, хтось із українських ЗМІ Dmytro Lykhoviy, Sevgil Hayretdın Qızı Musaieva вирішить зробити з нею інтерв'ю, можу поділитись контактами.
Разом переможемо…
