Сєвєродонецьк - очевидці розповіли про 24 лютого 2022 року

Спогади

Сьогодні нарешті зібралася з думками, хочу згадати все. Це дуже важко, всередині порожнеча та розпач. Як же треба ненавидіти людей, щоб вбивати та руйнувати їхні будинки. За що загинули діти? І зараз гинуть. На очах сльози вони заважають мені писати. Дуже гірко усвідомлювати, що ці нелюди позбавили тебе всього.

Я ніколи не могла подумати, що ці «брати» так вчинять з нами.

24 лютого ми прокинулися від вибухів. Відразу зрозуміти, що це, ми не могли. А бомбили в Сєвєродонецьку аеропорт. Було моторошно, не знали, що робити. Відразу на другий день у квартирі зникла вода, електрика та опалення. Рятував газ. Гріли чай та гріли квартиру. Було дуже холодно. Природа теж протестувала проти війни, температура була мінус 12 градусів.

Зігрівалися у квартирі, як могли. Вибухи були цілодобово. Ми з чоловіком переходили з однієї кімнати до іншої, туди, де було безпечніше. А вночі сиділи біля вхідних дверей, там, ми вважали, спокійніше. Ми чули, як сипляться від вибухів під'їзні вікна. Це збентежило нас. Виявляється, біля вхідних дверей також небезпечно. Іти було нікуди, у хаті підвалу немає. У сусідів сипалися шибки (вікна були ще радянські). Надвір виходити не хотілося, живемо на 8 поверсі, ліфт відключили відразу. Магазини не працювали, хліб продавали лише біля хлібозаводу (нам далеко). Ось так минали дні й ночі. Спілкування було лише із сусідами. Коли було дуже голосно від вибухів, ми всі виходили на майданчик і стояли біля ліфта в коридорі (ми думали, що там безпечніше).

Вийти довелося 8 березня, і то не для того, щоби щось купити, а для того, щоб зарядити телефони. Нам довелося йти до старих районів міста, там ще були людські блага. Дорогою ми зустрічали людей, вони також шукали, де можна зарядити телефони. Люди перебіжками долали свій шлях. Були поодинокі вибухи.

Ми дісталися місця призначення, не минуло й години, як почався артобстріл. Вибухова хвиля відчинила вікна у квартирі. Надворі чулися крики людей. Це був початок страшних подій у місті. Цього дня в Сєвєродонецьку загинуло багато людей. Вони потрапили на вулиці під обстріл. У місті було багато руйнувань, горіли будинки. Нам довелося в перервах між обстрілами діставатися додому. Цей шлях був складним і небезпечним. Ми не знали, чи дістанемося живими додому. Але вдома теж було страшно, прилітало поруч.

Ми вирішили із чоловіком йти шукати будинок, де є підвал. Так ми опинилися в підвалі будинку, де ще було світло, вода, газ. У підвалі була мінусова температура, моє тіло промерзало наскрізь. Вночі неможливо було заснути, спати сидячи не дуже зручно, та ще й від холоду я промерзала до кісток. Мешканці цього будинку провели електропроводи до підвалу, і ми змогли ввімкнути електродуйчик. Так грілися біля нього.

Підвал зовсім не пристосований до перебування в ньому людей. Бруд та сміття були з часів будівництва цього будинку (радянський час). Від артобстрілів у підвалі зі стелі сипався пісок. Будинок здригався від прильотів у двір. Їжа, яку принесли з дому, скінчилася.

У цей час наш район обстрілювався і вдень, і вночі. Волонтерам було важко доставляти нам продукти. Але все ж таки двічі на тиждень вони примудрялися на швидкості викидати нам ящики з продуктами біля під'їзду. У ящиках були мерзлі кури, вермішель у пачках, квасоля та горох у банках. Спасибі мешканцям цього будинку, вони варили нам супи з курей та вермішелі.

Потім у підвалі з’явилися електрочайники. Тож ми пристосовувалися до життя по-новому. Пакетик «Мівіни» ми ділили на сімох, заварюючи у чашках. Було холодно, голодно, але всі терпіли та очікували, що це скоро закінчиться, як у 2014 році. Ми щоразу прислухалися, звідки найчастіше звучать канонади. Дуже раділи, якщо наші б’ють «визволителів.»

Так тривало до 17 березня. Може, ми б продовжували мучитися в підвалі, але в мене закінчилися життєво важливі ліки. Без них мені далі не можна. Ми виїхали з міста на маршрутному таксі 17 березня. Те, що ми побачили, вийшовши вперше з підвалу, нас нажахало. У місті було пошкоджено всі будинки. Усю дорогу до таксі я плакала. Я не знала тоді, що ми виїжджаємо з рідного міста надовго.

Тетяна, Сєвєродонецьк

Читати оригінал російською мовою

Воспоминания

Сегодня, наконец, собралась с мыслями, хочу вспомнить всё. Это очень тяжело, внутри пустота и отчаяние. Как же нужно ненавидеть людей, чтобы убивать и разрушать их дома. За что погибли дети? И сейчас погибают. На глазах слёзы, они мешают мне писать. Очень горько сознавать, что эти нелюди лишили тебя всего.

Я никогда не могла подумать, что эти «братья» так поступят с нами.

24 февраля мы проснулись от взрывов. Сразу понять, что это, мы не могли. А бомбили в Северодонецке аэропорт. Было жутко, не знали, что делать. Сразу на второй день в квартире пропали вода, электричество и отопление. Спасал газ. Грели чай и грели квартиру. Было очень холодно. Природа тоже протестовала против войны, температура была -12^о

Согревались в квартире, как могли. Взрывы были круглосуточно. Мы с мужем переходили из одной комнаты в другую, туда, где было безопаснее. А ночью сидели возле входной двери, там, мы считали, более всего спокойнее. Мы слышали, как сыпятся от взрывов подъездные окна. Это приводило нас в смятение. Оказывается, возле входной двери тоже опасно.

Идти было некуда, в доме подвала нет. У соседей сыпались стекла (окна были еще советские). На улицу выходить не хотелось, живем на 8 этаже, лифт отключили сразу. Магазины не работали, хлеб продавали только возле хлебозавода (нам далеко). Вот так проходили дни и ночи. Общение было только с соседями. Когда было очень громко от взрывов, мы все выходили на площадку и стояли возле лифта в коридоре (мы думали, там безопаснее).

Выйти пришлось 8 марта, и то не для того, чтобы что-то купить, а для того, чтобы зарядить телефоны. Нам пришлось идти в старые районы города, там еще были человеческие блага. По дороге мы встречали людей, они искали, где можно тоже зарядить телефоны. Люди перебежками преодолевали свой путь. Были поодиночные взрывы. Мы добрались до места назначения, не прошло и часа, как начался артобстрел. Взрывная волна открыла окна в квартире. На улице слышались крики людей. Это было начало страшных событий в городе.

В этот день в Северодонецке погибло много людей. Они попали на улице под обстрел. В городе было много разрушений, горели дома. Нам пришлось в перерывах между обстрелами добираться домой. Этот путь был сложный и опасный. Мы не знали, доберемся ли живыми домой. Но дома было тоже страшно, прилетало рядом.

Мы решили с мужем идти искать дом, где есть подвал. Так мы оказались в подвале дома, где еще был свет, вода, газ. В подвале была минусовая температура, у меня промерзало тело насквозь. Ночью невозможно было уснуть, сидя спать не очень удобно, но еще и от холода промерзала до костей.

Жильцы этого дома провели электропровода в подвал и мы смогли включить электродуйчик. Так грелись возле него. Подвал совсем не приспособлен к пребыванию в нем людей. Грязь и мусор были со времен строительства этого дома (советское время). От артобстрелов в подвале с потолка сыпался песок. Дом содрогался от прилетов во двор. Еда, которую принесли из дома, закончилась.

В это время наш район обстреливался и днем и ночью. Волонтерам было трудно доставлять нам продукты. Но все же 2 раза в неделю они умудрялись на скорости выбрасывать нам ящики с продуктами возле подъезда. В ящиках были мерзлые куры, вермишель в пачках, фасоль и горох в банках. Спасибо жителям этого дома, они варили нам супы из курей и вермишели.

Потом в подвале появились электрочайники. Так мы приспосабливались к жизни по-новому. Пакетик мивины мы делили на семерых, заваривая в чашках. Было холодно, голодно, но все терпели и ожидали, что это скоро закончится, как в 2014 году. Мы каждый раз прислушивались, откуда чаще звучат канонады. Очень радовались, если наши бьют «освободителей.»

Так продолжалось до 17 марта. Может, мы продолжали бы и дальше мучиться в подвале, но у меня закончились жизненноважные лекарства. Без них мне дальше нельзя. Мы выехали из города на маршрутном такси 17 марта. То, что мы увидели, выйдя первый раз из подвала, нас привело в ужас. В городе были повреждены все дома. Всю дорогу до такси я плакала. Я не знала тогда, что мы уезжаем из родного города надолго.