СНИ ПРО СМЕРТЬ

Постійно хочеться спати. Втома хронічна. Ми тут вже другий тиждень. Ми їмо абрикоси, шовковицю, знайшли зеленковаті персики. Навкруги тиша. І це страшно. Тиша завжди несе щось неминуче, це затишшя перед бурею. Тиша в’язка і ми тонемо в ній ніби в прадавньому болоті. Тут вночі слухаєш все. Сови, кажани, шелест вітру. Прислухаєшся до звуків вдалині.

Місто порожнє. Світло ліхтарів тьмяне. Ми піднімаємось на дах заводу. Темні хмари опускаються на горизонт. Пахне димом і порохом.

Внизу пробігає зграя бездомних псів. Вони безшумно пробігають стежкою між дерев. Через прилад нічного бачення вони білі, махають хвостами, зупиняються біля стовпа, біжать далі.

Ніч зоряна. Якщо лягти на спину і довго дивитися на світила може здатися, що вони підморгують. Зорі стежать за нами.

Одного разу, я хотів загадати бажання, думав, що падає зірка, але то падав дрон.

Мох, мій напарник, не спить вже дві доби. Каже: не хочу. Каже: задовбали ці сни про смерть. То полон, то якась бійня. Давно такого не було. Тільки очі закрию — одразу. Інколи думаю, а якщо це місце, де ми з тобою зараз, сон. Якщо війни немає. Якщо я ще в госпіталі, в комі, без свідомості. Було би круто прокинутись знову в палаті і заново вчитись ходити.

Тут я посперечався би. Але мовчу.

Мох пішов добровольцем на фронт у 2014 році. Два роки війни. Одна контузія, два поранення. Після другого — залишився в Одесі. Познайомився з прекрасною дівчиною, її звуть Оксана. Вона реабілітолог. Вона вчила його ходити.

— Там, зліва… метрів вісімсот звідси перша ракета впала. Всі вікна посипались на землю. Через пару секунд приземлилась друга і третя. Трохи далі. Там резервуари з пальним були. Дві доби горіло. Чорний дим, сморід, хлопці в респіраторах ходили. — його голос спокійний. Мох лягає на покриття даху. — ще дві ракети збило ППО. — пауза — Курити хочеться. В тебе є?

Я дістаю з кишені пачку Strong Армійських і запальничку.

Мох підкурює і вдихає.

Сни про смерть повернулись минулої зими. За декілька місяців до повномасштабного вторгнення. Вони були настільки реальними, що я відчував біль. Інколи прокидався і шукав рани на тілі, і задишка ніби повітря мало, ніби я риба на березі, і серце тарабанило, як барабан. Скільки разів я помирав уві сні? Терикони горіли, пшеничні поля горіли, окопи обсипались, міни, міни, ракети. Мене давило монолітом, я горів в автівці, мені відрубали руку за татуювання з тризубом, але кожного разу прокидався. Я не боюсь смерті, але ще раз помирати не хочу. Навіть уві сні, не хочу.

Якось шукав в полі свою ногу. Була зима. Ми приїхали автівкою. Я на милицях. Вітя Шуруп каже:

«Десь тут».

«Де?» — питаю.

«В кукурудзі. Милицю залиши, а то не приросте назад».

Я кидаю її на землю і на одній нозі стрибаю до поля. А потім серед сухостою шукаю кінцівку. Шукаю, а її немає. І я стрибаю між рядів кукурудзи, падаю, повзу. Руки — є. Пальці, вуха, голови, пси — є, а моєї ноги немає. І поле це без кінця і краю. «Шуруп!» — кричу. «Шуруп, ти де?». А він голову загубив, — нічого не бачить, нічого не чує. Стоїть переді мною, витягнувши руки вперед ніби в якійсь дитячій грі та не рухається. Зовсім. Скульптура.

Дурні сни.

Я сонник собі купив. Там пишуть, що такі сновидіння є ознакою покращення життя. Покращення поки не бачу, але не все й одразу, правда?

Мох замовкає.

Проходить хвилини дві перш ніж він порушує тишу запитанням:

— А в тебе які сни?

— Жодного не пам‘ятаю. Як ліг так і прокинувся.

— Щасливчик.

Я знизую плечами.

— Залежить від того як на це подивитись.

— Дивись як хочеш, але сон у тебе хороший.

Мох старший мене на п‘ять років. Низького зросту, густа борода, на голові завжди каска, кепка або панама. Він занадто швидко постарів. Зморшки, сивина, шрами. Його можна часто побачити замисленим на лаві, під тополею, поруч нашої «хати». Мох довго там сидить, годинами, дивиться на безіменний палець і крутить на ньому обручку. Курить сигарети. Щось думає. Не спить.

Мох хороший і добрий чолов’яга. Виручає завжди коли може. Його не потрібно просити двічі. Інколи складається враження, що він знає, що має статися. Його поради слушні, жарти дотепні. Якось казав Шурупу, що бачив смерть. Попереджав, аби той не йшов в «зеленку». Казав, що там стоїть мітка і якщо хтось її зачепить обов’язково загине. Шуруп послухав, а через півгодини в «зеленку» прилетіло.

Коли ми повертаємося до Одеси, Мох рідко їздить додому. Не хоче. Каже, що його там ніхто не чекає. Каже: «Оксани немає». Вона померла два роки назад.

Мох вірить в переселення душі й хоче після своєї смерті бути мохом.

Валерій, Миколаївська область