— Джазе, ану глянь у бінокль: це хтось іде до нас по полю чи в мене глюки?

— Нє… Тебе не глючить… Пісець, це хтось іде… Хтось у нашій формі…

— Та ну нах… І що він тут робить?

— Ну, скоріше за все, в мінометку прислали заміну того аватара, якого ти відправив «на задувку». Все логічно. Тільки я не розумію, що він робить серед поля. Він не падає… Він постійно до чогось нахиляється…

— Муссоліні 1, Муссоліні 2, на зв’язок.

— На зв’язку.

— Мінемотка чекає когось?

— Так. Одиничка. Крим.

— Плюс. Кінець зв’язку.

Картина була живописною. Посеред згорілого пшеничного поля, де шматками ще було розкидано неспалені плями рослинності, не вздовж лісосмуги, як зазвичай ходять, а прямо через поле йшов боєць у напрямку передових позицій. А в цей час, метрах у 500 за його спиною, відбувався артилерійський обстріл позицій. Відстань була безпечною, але ж це рукожопі касапи, вони можуть і промахнутися. Або просто перенести вогонь на середину поля.

От по цьому полю йшов боєць із позивним Крим. Для ясності ситуації, слід сказати, що свого часу Крим був у нашій роті, але потім його з товаришем Єнотом перекинули в мінометку. І вони — пара. Так, вони — пара. Інколи таке буває між чоловіками. Ще коли я тільки приймав поповнення, ці двоє відразу заявили, хто вони. Не всі в підрозділі могли це сприйняти, я задовбався слухати розмови про це. Тому коли рота отримала новий статус і її комплектували заново, цих хлопців перевели в мінометний підрозділ.

Треба сказати, що солдатами вони були дисциплінованими і службу несли без зауважень, не тупили й не косячили (на відміну від деяких гетеросексуальних колег).

І от цей Крим, високий і тендітний, ішов посеред поля, серед білого дня, під обстрілом, абсолютно не зважаючи на снаряди, що пролітали над головою. Одне було не зрозуміло — чому він весь час припадав до землі, навіть коли снаряди не рвалися?

— Це просто писець…

— Що таке, Джазе?

— Не може бути…

— Та ти задовбав! Що там?

— Він квіти збирає…

— Що?!

— Він збирає квіти серед поля, під обстрілом, ще й веде із собою двох собак. Здається, ми погарячкували, коли віддали їх у мінометку. Може, якось заберемо їх назад?

— Думаю, треба.

— Це писець… Він нагадує Червону Шапочку, що йде полем, збирає квіти і співає. Їх точно треба якось забрати до нас. Справжні бойові єдинороги.

Василь, Харківська область