— Дивись зараз на мене. На мене дивись, на нього не дивись. Ти його знав?

— Так…

— Як його звали, прізвище, скільки йому років було?

— Олександр… 48 років… Це мій тесть…

За 15 хвилин до цього.

Білий день, місто, тиша, наша колишня «располага», в якій уже давно ніхто не жив, але яка досі була відправною точкою для виїзду і точкою повернення. Ми сиділи втрьох, кожен — на окремій лавці, після чергової поїздки. Хотілося взагалі впасти на цій лавочці, в тіні дерева, заснути й нікуди більше не їхати.

— О, почалося… раз… два… Два прильоти. Схоже що «смерч» розкрився, зараз побачимо, куди «пакет» упаде.

— Куди впаде… На завод. Від нього вже там нічого не лишилося, а вони все одно туди лупашать.

— Ви чого сидите? Їдьмо туди, там комусь може знадобитися медична допомога.

— Як добре, Дімоне, що з нами — бойовий медик роти. Так би ми просто сиділи без діла, а так — при роботі… їдьмо.

Виїзд зі спального району на проспект, який вів до заводу, нагадував епізод із фільму «Я — легенда»: жодної живої душі, взагалі нікого: ні людей, ні машин.

Доїхавши до перехрестя, з якого кілька доріг вели в промзону, ми зупинилися.

— Щось я не бачу, щоб десь щось горіло. Куди нам їхати, в який бік?

— Ще два прильоти… Зараз касети розкриються і побачимо куди.

Два потужні вибухи розірвали тишу, а за ними покотилися менші.

— Оно дві легковушки вискочили! Значить, нам — туди.

— Цікава ситуація: ми премся туди, звідки всі тікають.

Ми під'їхали до прохідної заводу та попрямували до людей, які там були. Два охоронці й жменя роботяг стояли біля турнікетів і дивилися через скло у бік чорного диму.

— Вітаю. Є постраждалі? Вам потрібна медична допомога? З нами медик.

— Так, потрібна. Там людина лежить. Може, ще живий, а може, й ні. Але я туди не піду.

— Зате я піду. Хто може показати, де він лежить?!

— Я покажу…

— Пішли. — Він — усе. 200-тий, холодний уже. Стік кров’ю. Уламок прилетів у сонну артерію, вони його почали волочити й кинули.

— Тоді викликаю поліцію, дочекаємся їх і назад.

— А другий — 300-ий?

— Там уламок застряг у шкірі в бочині. Легкий. У лікарні витягнуть і сьогодні відпустять.

— Ось і екіпаж. Збирайтеся.

Люди на прохідний так і стояли. Коли ми ще йшли на евакуацію, охоронець вийшов із дверей і крикнув мені в спину, чи є в мене документи, що я військовий. Я, не зупиняючись, крикнув, що покажу, коли повернусь. Тепер я підійшов до нього:

— Документи мої ще потрібні?

— Та які документи… вже нічого не потрібно… як він загинув?

— Уламок у сонну артерію прилетів, і він просто стік кров’ю. Інші поранення несуттєві, там лік був на хвилини.

Далі охоронець розмовляв із медиком, а я дивився на роботяг, які досі вдивлялися через скло в дим.

— Він у вашій бригаді був?

— Так.

— А чому ж ви його кинули?

— Страшно… я ж не військовий.

— Я теж не зразу став військовим. Був цивільним.

— Я не знав, що робити…

— Треба було пальцями затиснути артерію і чекати на медиків.

— Звідки я міг про це знати?! Я не медик!

— А ти ним стань. Пройди курси такмеду, подивись «ютуб». Восьмий рік війна йде, а ти не знаєш, що робити. Ви покинули свого товариша стікати кров’ю, а могли врятувати. Наступного разу кинути можуть тебе. Переступлять і підуть. Наступним можеш бути ти.

Василь, Харківська область